–  А то ся­де та й тов­че чо­бiтьми! Де б обе­рi­га­ти­ся, ле­ге­нь­ко сту­па­ти, а вiн тов­че. А ти за ним маж та рiв­няй! От уже приїде пан, то вiн вам дасть!

Тим ча­сом учи­тель влас­но­руч­но по­рав­ся ко­ло по­об­па­да­лих шпа­рун на стi­нах та на гру­бi i, за­ко­тив­ши ру­ка­ва за лiк­тi, щи­ро при­ма­зу­вав ру­дою й бi­лою гли­ною, зов­сiм нез­ва­жа­ючи на те, що та­ка пра­ця анiт­ро­хи не вiд­по­вi­да­ла йо­го вчи­тельським обов'язкам. Але що ж бу­ло ро­би­ти, ко­ли вiн нi­як не здо­лав до­мог­ти­ся, щоб гро­мадський ата­ман дав йо­му ма­зильниць?! Шко­лярськi пар­ти, що стiльки ра­зiв цiєї зи­ми за­ход­жу­ва­лись роз­си­па­ти­ся пiд шко­ля­ра­ми, та й роз­си­па­ли­ся на­вiть ча­сом, цi пар­ти поз­би­ва­но те­пер гвiзд­ка­ми й клин­ця­ми, i во­ни по­ча­ли по­зи­ра­ти якось на­вiть спи­ш­на; та це не пе­реш­код­жа­ло сто­ро­же­вi Ки­ри­ло­вi по­да­ва­ти вчи­те­ле­вi до ува­ги, що ко­ли во­ни, шко­ля­рi, не по­бе­ре­жуться, то "ота ге­монська зад­ня пар­та ко­ли б не обер­ну­лась, бо там нi­як не при­лад­наєш од­нiєї нiж­ки". Та й учи­те­льсько­му стiльце­вi, що якось ви­пад­ком, ма­буть, пот­ра­пив до шко­ли, тре­ба бу­ло лi­ка­ря, i вчи­тель дов­го пра­цю­вав­ся, сил­ку­ючись, щоб за­мiсть трьох бу­ло в йо­го чо­ти­ри но­ги, як то по­вин­но бу­ти в кож­но­го по­ряд­но­го стiльця. Ще два стi­льцi взя­то в ба­тюш­ки i в во­лос­тi - про са­мо­го ба­тюш­ку й про "чле­на".

Сьогоднi й шко­ля­рi поп­ри­хо­ди­ли, одяг­шись, мов по-пра­з­ни­ко­во­му: ма­ло не на всiх бу­ли но­вi­шi свит­ки, а то й чу­ма­р­ки, бо­сих не бу­ло. Сто­рож вос­таннє ви­ти­рав три вiк­на шкi­льної свiт­ли­цi. Ба­тюш­ка та вчи­тель роз­мов­ля­ли про­мiж се­бе i бо­ялись за то­го або iн­шо­го шко­ля­ра, що мiг не зда­ти ек­за­ме­ну.

Школярi й со­бi з за­па­лом роз­мов­ля­ли.

–  Чого ж вiн приїде, той пан?
– до­пи­ту­вав­ся ма­ленький хло­п­чик, що тiльки од­ну зи­му по­хо­див до шко­ли, у сво­го стар­шо­го то­ва­ри­ша.

–  А пи­та­ти­меться, чи нав­чи­ли­ся ми…

–  А вiн який? Страш­ний?

–  Та хi­ба ж я знаю: я й сам йо­го не ба­чив. Спи­тай­сь у Оле­к­сiя Пет­ро­ви­ча.

–  Олексiю Пет­ро­ви­чу, - ози­вається шко­ляр до вчи­те­ля, - а вiн страш­ний?

–  Хто?

–  Та той пан, що приїде?

Учитель сил­кується впев­ни­ти, що страш­но­го в "то­му па­но­вi" нi­чо­го не­ма.

–  А вiн не би­ти­ме?
– не по­ки­да сво­го шко­ляр.

–  Та нi! Хто ж тут смiє би­ти­ся?
– ду­же зваж­ли­во впев­няє дру­гий.

–  Е, не смiє! А як спи­тається, а ти й не зна­ти­меш, то що то­дi? То­дi й би­ти­ме…

У дру­го­му мiс­цi, де си­дять що­най­стар­шi, чу­ти, як во­ни бу­бо­нять со­бi пiд нiс, ще раз про­чи­ту­ючи вив­че­не. Ко­жен пра­цює, бо кож­но­му хо­четься ма­ти "свi­доцт­во". Один ма­ненький хлоп­чик за­лiз у ку­ток i на­ля­ка­ни­ми очи­ця­ми пог­ля­дає навк­ру­ги: вiн заз­да­ле­гiдь зля­кав­ся "па­на".

–  Я вте­чу, як вiн приїде!
– ше­по­че вiн на ву­хо своєму то­ва­ри­ше­вi.

Зненацька ро­зiт­нув­ся скрик. То який­сь за­над­то смi­ли­вий хло­пець, не ля­ка­ючись нiт­ро­хи спо­дi­ва­но­го "па­на", ге­п­нув по спи­нi сво­го то­ва­ри­ша.

–  Половина де­ся­тої, - про­мо­вив ба­тюш­ка, - не­хай сi­да­ють: ско­ро, ма­буть, приїде.

Вчитель гля­нув на ба­тюш­чин го­дин­ник (шкiльно­го або сво­го дасть бiг!) i зве­лiв дi­жур­но­му пок­ли­ка­ти тих шко­ля­рiв, що бу­ли над­во­рi. Гур­том сип­ну­ли шко­ля­рi до кла­су i, стов­пив­шись ко­ло две­рей, по­ча­ли ски­да­ти свит­ки, скла­да­ючи їх у ку­пу на до­лiв­цi у шко­лi. Хтось штовх­нув дi­жеч­ку з во­дою, що сто­яла тут же, i по­об­ли­вав оде­жу. Смiх i га­лас. З'явив­ся сто­рож i, бу­бо­ня­чи со­бi пiд нiс щось i про "без­ра­хуб­них ши­бе­ни­кiв", до­вiв зно­ву все до ла­ду. Про­чи­та­ли мо­лит­ву, по­сi­да­ли. Вчи­тель та ба­тюш­ка, по­дi­лив­ши шко­ля­рiв, по­ча­ли де­що пе­ре­пи­ту­ва­ти їх, пе­ре­би­ва­ючи один од­но­му. Але дi­ло не лад­на­ло­ся: i вчи­те­лi, i шко­ля­рi бу­ли стур­бо­ва­нi. Якось ми­ну­ла го­ди­на. Чо­го ж вiн не їде?

Вчитель зно­ву ви­пус­тив шко­ля­рiв зо шко­ли. Мен­шi по­бi­г­ли, а стар­шi, що зда­ють ек­за­мен на "свi­доцт­во", знов до кни­­жок. Ба­тюш­цi на­до­ку­чи­ло жда­ти, i вiн пi­шов до­до­му, по­п­ро­хав­ши за­раз же прис­ла­ти по йо­го, ско­ро приїде член. А член усе не їхав. Стар­шi ще щи­рi­ше вчать, хоч учи­тель i впев­няє, що їм те­пер кра­ще бу­де про­бi­га­ти­ся. Ми­нає го­ди­на, дру­га, тре­тя. Страш­ний пан, що так дов­го при­му­шу­вав се­бе до­жи­да­ти­ся, ще бiльше те­пер ля­кав шко­ля­рiв. I по­то­ми­лись усi, i па­на страш­но,- так би i втiк.

Нарештi, го­ди­ни в три, зне­нацька по­чув­ся дзво­ник.

–  Їде, їде!…- ро­зiт­нув­ся ше­пiт про­мiж шко­ля­рiв.

Ту ж мить сто­рож Ки­ри­ло, вiд­чи­нив­ши две­рi, опо­вiс­тив:

–  Їде, уже бi­ля Стецько­во­го шин­ку.

Вчитель пос­лав од­но­го хлоп­ця по ба­тюш­ку. Шко­ля­рi си­по­ну­ли в шко­лу. Мит­тю по­сi­да­ли, вип­рос­та­лись i за­тих­ли. Ма­ленький шко­ля­рик, що хо­тiв утi­ка­ти вiд па­на, ще бi­ль­ше за­лiз у ку­ток i ввесь зiг­нув­ся, - не­на­че якось хо­тiв схо­ва­­тись. У ба­гатьох пе­ре­хо­пи­ло дух. Во­ни пiвз­ля­ка­но, пiв­ди­­ву­ючись прис­лу­ха­ли­ся до дзво­ни­ка, що все го­лос­нi­ше та го­лос­нi­ше видз­во­ню­вав i, на­реш­тi, вос­таннє гуч­но дзвенькнув­ши, за­мовк бi­ля са­мої шко­ли. Приїхав!

Усi го­ло­ви по­вер­ну­ли­ся до две­рей. Об­лич­чя у ба­гатьох по­бi­лi­ли; де­якi зля­ка­но ше­по­тi­ли: "Гос­по­ди, по­мо­жи!…" Да­­лi по­чув­ся Ки­ри­лiв го­лос:

–  Сюди! Ось сю­ди по­жа­луй­те!

Дверi вiд­чи­ни­ли­ся, увiй­шов член шкiльної ра­ди. Шко­ля­рi повс­та­ва­ли. Не вiд­мов­ля­ючи на їх пок­лiн, вiн пi­дiй­шов до вчи­те­ля.

–  Ви учи­тель?

–  Учитель.

–  Член учи­лищ­но­го со­ве­та Ку­цен­ко.

Пан Ку­цен­ко ро­кiв 25-30 був во­лос­ним пи­са­рем, а жiн­ка йо­го тор­гу­ва­ла ба­ка­лiєю. I в пи­сарст­вi, i в кра­марст­вi йо­му так по­щас­ти­ло, що че­рез де­сять ро­кiв вiн мав уже свою крам­ни­цю в по­вi­то­во­му мiс­тi i, пот­ро­ху­по­су­ва­ючись уго­ру, зро­бив­ся з пи­са­ря знач­ною осо­бою в мiс­тi. Не­дав­неч­ко вiн був мiським го­ло­вою, а те­пер ди­рек­то­ром по­вi­то­во­го бан­ку, що че­рез йо­го ж шах­рай­ст­ва не­за­ба­ром мав впас­ти, i ра­зом вiн - член земської уп­ра­ви i шкiльної ра­ди, - тим i їздить вiн по сiльських шко­лах на ек­за­ме­ни яко го­ло­ва "екза­ме­на­цiй­ної ко­мi­сiї". Але як не­пев­нi го­лос­нi й при­го­лос­нi, прок­ля­та лi­те­ра «ъ» та й уся­кi iн­шi хит­ро­щi ро­сiй­сь­ко­­го пра­во­пи­су нi­ко­ли не да­ва­ли­ся до зро­зу­мiн­ня па­но­вi чле­но­вi, то вiн, зви­чай­но, на ек­за­ме­нах з ро­сiй­ської мо­ви лю­бi­ше мов­чав. На ек­за­ме­нах же з за­ко­ну бо­жо­го та з ра­хун­кiв по­чу­вав­ся вiн вiльнi­ше, най­бiльш як спра­ва до­хо­ди­ла до лiч­би.