– Ходи-но поцілую тебе, моє левеня! – вигукнув дід, обнімаючи радісно схвильованого хлопчика.

Задоволений був і Баграт. З його завжди суворого обличчя не сходила усмішка.

– Ну, тепер ми можемо узаконити ферму, і я дам розпорядження, щоб її працівникам нарахували трудодні.

– Мало цього, дядьку Баграте: приймай у колгосп нові сім’ї, – ступив наперед Грикор.

Голова колгоспу глянув на нього здивовано і сказав:

– Що ще за новина? Які сім’ї? В нашому селі, мій любий, колективізацію проведено ще тоді, коли тебе на світі не було.

– Бджолині сім’ї, дядьку Баграте! З чадами, домочадцями і коморами меду.

– А, з Чанчакару! – догадався Баграт. – Ласкаво просимо, хай приходять. Тільки я не вірю, щоб вам вдалося те, що нікому ще не вдавалося… Ти що? – звернувся він до бригадира Овсепа. – Кажеш, сіножатки і коси готові?… Ходімо. Хочу на власні очі побачити.

Голова пішов разом з бригадиром.

– Що, вчені брати, підемо на світанку? – запитав Грикор.

– Підемо, – відповів Камо. – Не проспіть. Прислухаючись до розмови, біля них крутився Артуш.

– Подумаєш, наукову експедицію організовують! – сказав він уїдливо. – Ми, значить, жили тут дурні дурнями і нічого не знали про наші старожитності, а він, бачте, приїхав з міста і зробив відкриття…

– Що тебе турбує? – запитав Камо, глянувши Артушеві у вічі.

– «Що, що!…» – зніяковів Артуш. – А те, що ти своїми вигадками інших збиваєш з пантелику.

– Чого ти лютуєш? Тебе не раз кликали, а ти сам не йдеш і іншим голову морочиш… Ходімо! Грикоре, умов Арама Михайловича піти з нами.

– Арам Михайлович вам не рівня, – сказав Артуш. – Він людина розумна.

– Це вірно, він людина розумна й дуже серйозна і робитиме з нами серйозні справи. Ми за його допомогою знайдемо не тільки стародавні речі, а й руди, як знайшли алтайські піонери, – сказав Камо.

– Порівняв!… Це тобі не Алтай, а Далі-Даг, – посміхнувся Артуш.

– А хіба ти не знаєш, що гори Малого Кавказького хребта також дуже багаті на руди? – запитав Камо.

– Піди викопай! Там золото тільки й чекає, щоб ти прийшов і взяв його!

– Може, ми знайдемо там дещо більш важливе за золото… Ходімо!

– Не розумію, що там у тебе в животі смокче? – обернувшись, сказав Артушу Грикор. – Коли перестане – приходь, разом працюватимемо.

***

– Ну, пасіка у нас уже є. Завідую нею я. а дідусь – старший пасічник, він же і сторож. Він охоронятиме мед уночі від ведмедя і куниці, – оголосив Грикор, коли наші юні натуралісти, стомлені, добрались нарешті до старого дуба.

– Я дійшов до дідівської межі, – сказав дід Асатур, зупиняючись під дубом. Скинувши з голови папаху, він витирав нею рясний піт з лоба.

– А ось зараз ти переступиш цю межу, – усміхаючись, сказав Арам Михайлович.

– Я?… Я переступлю межу, далі якої не ходив мій дід?…

– Так, ти. Адже ти вже переступив її.

– Коли? Як?…

– Коли вступив до колгоспу і став у ньому передовою людиною, коли перестав ходити до церкви – ось уже двадцять років. Коли з цими комсомольцями почав дружити… Так, діду, ти від своїх дідів давно далеко вперед пішов. Переступи вже і цю межу… – І вчитель, взявши старого під руку, повів його уперед.

– Ур-ра-а!… Дідусь переступив межу! – закричали діти і слідом за Арамом Михайловичем і старим почали підніматися крутою стежкою, що вела на вершину Чанчакару.

Схід був важкий. Але ось вони добралися і до вершини. Вітер, що дув із Севану, освіжив спітнілі обличчя наших мандрівників.

Севан було видно звідси весь, від берега до берега. Вода в ньому спочатку була синьою, та коли зійшло сонце, вона набрала веселою світло-блакитного кольору, а гребені хвиль засяяли так, наче по широкій гладіні озера якась невидима рука розлила потік розплавленого срібла.

Частина Севану ще здавалася темною, але хмари швидко пливли на захід, і дзеркало озера ставало дедалі прозорішим і радіснішим.

– Гляньте, гляньте, яка велика чайка! – вигукнула Асмік.

– Ну, що ти, це парусник рибтресту, – сказав Армен. – Та й справді схожий на гігантську чайку!

Суденце мчало під білим парусом посередині озера, а за ним тягнувся довгий пінявий слід.

У той час, як увага дітей була прикована до озера, Чамбар нишпорив по кам’янистих розщелинах, сполохуючи куріпок, що зустрічали співом світанок.