Побувши біля хворої ще трохи, лікар нарешті підвівся і запалив сигарету.

— Тепер усе гаразд: криза минула. До речі, а де той мерзотник?

Від сильного удару в груди чаклун відлетів у темний куток подвір’я, але там його вже не було. Ніхто й не помітив, коли він підвівся і куди зник.

Глибока ніч. На небі завис вузенький серп місяця, і в його тьмяному сяйві мріють віддалік намети, ніби білі поснулі птахи. Ще недавно там горіло яскраве світло, лунали пісні, барабанний дріб, а зараз усе огорнула тиша. Попереду блискотливою змією в’ється нова дорога. Обгірам ще здаля відчуває її отруйливий подих і аж тіпається від ненависті.

У грудях пече — добре-таки штурхонув його лікар. Чаклун сідає на постелі. Поруч безтурботно спить Подда.

Обгірам підводиться, запалює каганець, дістає із закапелка червоного вузлика. Від несамовитого хвилювання трусяться руки, погляд застиглий і жорстокий — погляд мстивця, що зважився на вбивство. Ні, йому замало порішити самого тільки лікаря. Йому треба винищити весь поганий корінь, що приніс сюди скверну й приниження.

Чаклун підніс до очей темну пляшку. На денці її біліло кілька крихтинок. Ні Крішнопрошад, ні навіть лікар і не здогадуються, який страшний дух ховається в цій пляшці. Білі крихти — не що інше, як сухі віспяні лусочки, які безвідмовно викликають пошесть. Служителі Шітали готують із них ліки, а іноді ними і приборкують непокірних. Чаклуни не раз карали неслухняних, заносячи ці лусочки в їхню оселю, розпорошуючи в повітрі, підсипаючи в колодязь. І діяло безвідмовно.

Довго лежала без ужитку смертоносна зброя — тепер вона знадобилася.

Обгірам нечутно опустив за собою циновку і вийшов надвір. На його тінь у тьмяному світлі місяця глухо заскімлили сільські пси, та відразу ж умовкли. В розлогому вітті смоківниці сонно каркнула ворона. Нема гіршої прикмети, аніж нічне каркання!

Обгірам підійшов до священної смоківниці. Стиха шамотіло листя, а йому вчувалося, що то літають привиди. Світлячки на чорному камені здавалися незліченними зіницями розгніваної богині, ладної стерти на порох цілий світ.

А далі таємничо біліла дорога — велика підмога краю, що бідував. Поруч із нею спало наметове містечко Крішнопрошада.

Чаклун уклонився каменю, силкуючись викликати в уяві грізний образ Шітали. Він дрібно-дрібно тремтів, зуби його цокотіли. Нарешті випростався і кинувся вперед. Невдовзі його довга тінь розтанула в нічному мороці.

В наметовому містечку з’явилася віспа.

— Зняти табір! — розпорядився стривожений Крішнопрошад.

Кинувши будувати дорогу, загін відійшов на десять миль від села. Обгірам дивився, як віддалялася валка, і злостиво всміхався. Все-таки його зверху! Йому допомагає Шітала, і тому він непереможний!

Та випущений на волю страшний дух перекинувся й на село. Приїжджі будівельники врятувалися втечею, зате місцевим жителям дітись було нікуди, і чорна смерть косила їх своєю косою.

Де тепер Крішнопрошад, де всі! Крім Обгірама, нема в кого просити ласки. Несхибна зброя повернула царкові його трон.

— Зарятуй, чаклуне, зарятуй!..

— А де ж ваш шановний підрядчик? — зловтішався Обгірам. — Біжіть до нього!

— Не гнівися, брате, прости вже нас, змилуйся. На тебе вся надія.

Та настав день, коли і Обгірамові стало не до сміху: захворіла Подда. Хіба думав чаклун, що випущена ним стріла вразить і його самого?

В страшних муках померла красуня Подда. «Що я наробив, що я наробив!» — качався по землі й стогнав Обгірам. Голову йому пекло, наче вогнем: то чиє ж, зрештою, виявилося зверху? Хіба цього прагнув Обгірам?

Чаклун немов закам’янів. Руки судомно стискали червоний вузлик з безвідмовною отрутою. Ні, Обгірам не змириться з поразкою! Нізащо!..

Крішнопрошад не сидів склавши руки. Він повернувся у село з лікарем, санітарним інспектором і вакцинатором. Біля священної смоківниці маленький загін зупинився, бо помітив розпростерте під нею непорушне тіло чаклуна.

— От вам іще одна жертва, — скрушно зітхнув лікар.

Переклад з бенгальської С.Наливайка

Маленька глуха станція.

Платформи немає. Замість неї по один бік залізничної колії досипана червоним гравієм земля. Цегляна будівля з навісом із гофрованого заліза — це і є станція. Камера зберігання, каса, кімната чекання для жінок — ось, здається, і все. Поряд із станцією — буфет, де продають чай та прохолодні напої, а зразу ж за ним починається польова дорога, яка пролягає на північ. Уздовж дороги тягнуться виповнені сріблястою водою канавки.

Тут і там стоять крамнички, де торгують бетелем, бірі [6] , сигаретами; осторонь від них — два вугільні склади й будиночок станційного буфетника. А ще далі — великий цегляний будинок місцевого багатія.

Сьогодні вранці пройшли тільки два поїзди. Станція спорожніла. На «платформі» снує кілька місцевих жителів і група артистів: дві молоді жінки, стара служниця і троє чоловіків-музикантів.

Артисти чекали двогодинного поїзда.

Одна з дівчат, висока й смуглява, чепурилася перед ручним дзеркальцем. Друга, надзвичайно вродлива, із набагато світлішою шкірою, спала на лаві. Молодий дженджуристий музикант повільно похождав по «платформі» з сигаретою в зубах.