Панкхі широко всміхнувся: йому було приємно, що начальник станції виявляв увагу до нього.

— То про що ж ти хочеш дізнатися? Що це за місто Бурдван? Чи велике воно?

— Саме так, ваша милість!

Зніяковілий і вдячний, Панкхі всміхався на весь рот.

— Може, ти хочеш з’їздити в Бурдван?

Панкхі не відповідав. Йому, звісно, дуже хотілося побувати там, але… Бурдван — велике місто… багато людей, автомобілів… незнайомі вулиці… Хіба це не страшно? Хіба він зможе?.. Хіба він зможе найти її?..

Пробуджувався телеграф, дзвонив телефон, і службовці знову бралися до роботи. А Панкхі підводився і задумливо брів до кінця платформи, де стояв і гув на вітрі телеграфний стовп. Хлопчина підходив до стовпа, притулявся до нього вухом, стукав пальцями…

— Точка — тире, точка — тире, тире — точка, тире… — повторював він, наслідуючи телеграф, і потім вигукував: — Алло! Алло! О моя пані! О пані з Бурдвана! Це ти? З тобою говорить Панкхі. Ти пам’ятаєш мене? Я тут співаю:

Коханий мій, пора зустрітись нам…

Збігали дні, тижні, місяці… І настав день, коли душа в Панкхі рантом здригнулась — так здригаються рейки, коли по них мчить поїзд. У той день Панкхі почув ту саму пісню і той самий голос. Так, так!.. На платформі перед станцією співала та сама дівчина, тільки тепер їй вторив оркестр.

Панкхі кинувся до того місця, звідки чулася пісня. Він відчував, що там зібрався натовп.

Коли пісня урвалась, Панкхі молитовно склав руки й став благати:

— О пані моя!

— Хто ти такий?

— Пані! Я звертаюся до пані, яка щойно співала.

І відразу ж у відповідь вибухнув дружний регіт.

— От дурний, — сказав хтось.

Але в цю мить зазвучала нова пісня:

У серці в Панкхі знялася справжня буря. Адже це його пісня! Колись його навчив цієї пісні Нітай, а пані почула її від нього, від Панкхі!

Пісню проспівано, голос замовк.

— Невже ти не пізнаєш мене, моя пані? Я — Панкхі.

— Геть звідси, телепню!

Проте він не хотів іти звідси. Його проганяли, штовхали, та він не здавався.

Задзвонив дзвін, і пасажири поспішили до поїзда.

— Гарненько упакуй патефон! — крикнув хтось. — Заховай пластинки в чемодан.

Поїзд відійшов. Станційні службовці й буфетник дуже здивувалися, виявивши, що Панкхі зник.

Минули роки… Слух у Панкхі став не такий гострий, і наступаючи ногою на рейку, він уже не міг визначити, чи далеко поїзд.

Тепер він звичайно сидів біля дороги, що вела до храму, й просив милостиню. Співав він рідко й неохоче, а якщо вже змушений був співати, то віддавав перевагу священним пісням. Але одного разу він чомусь заспівав:

Коли він скінчив, чийсь грубий чоловічий голос біля нього промовив:

— Це ж твоя давня пісня, люба!

Панкхі почув тихий сміх.

— Авжеж. Колись я співала її,— відповів жіночий голос. — Але він не почув мого заклику.

— Знову твої недоречні жарти! Однак мені вже набридли всі ці святі місця! Ходімо звідси.

І вони пішли. Вдалині завмер звук їхніх кроків.

Навкруги співали птахи. Світло, що багато років осявало життя Панкхі, погасло. Сліпий підвівся й повільно побрів по дорозі…

Переклад з бенгальської О.Лєнік.

Помітивши, як селянин-мусульманин Бакар жадібно роздивляється його товар, торговець Чоудгрі Нанду сердито гримнув:

— Ну, чого витріщився! Все одно не купиш!

І знехотя, ліниво потягнувся, розминаючи своє огрядне тіло. Гудзики на комірі його полотняної сорочки давно повідривались, і видно було широкі груди.

Бакар підійшов ближче. У нього, як у щирих мусульман, були вуса й невеличка клинцювата борідка. В запалих очах зблискував упертий вогник, наче Бакар зважився на хтозна-яку зухвалість.

Посміхнувшись самими кутиками рота, він промовив:

— Оце стою і милуюся однією вашою верблюдицею, Чоудгрі. Ну й гарна ж! І зовсім молоденька. Дивишся на неї — і душа радіє.

Торговець поглянув на селянина прихильніше.

— Яка ще верблюдиця? — вдаючи байдужого, буркнув він.

— А он та, четверта від краю, — показав Бакар.