— Гаразд… Чи не погодишся… чи ти не погодишся заспівати?

Випаливши своє прохання, Панкхі немов занімів від збентеження.

Дівчина всміхнулась.

— Ти хочеш, щоб я для тебе заспівала?

І тоді Панкхі намацав її ноги, доторкнувся до кінчиків її пальців і сказав:

— Та хіба хто погодиться заспівати для такого, як я?.. Але і в мене є свої бажання, свої заповітні мрії. Хіба я не людина? Музику й співи я люблю всім серцем.

Може, дівчина пожаліла його в цю мить, а може, просто захотіла вдовольнити власну примху, та все ж вона погодилась.

— Гаразд, я заспіваю тобі. Тільки от лихо, — додала вона заклопотано, — мій музичний інструмент лежить на самому споді нашого багажа, його важко дістати.

— Музичний інструмент? Дарма. Співай так. Зараз дуже жарко, і ніжний, неквапний спів без акомпанементу буде як живильна прохолода…

Ця думка сподобалась дівчині. Порада сліпого насправді була слушна… І вона заспівала неголосно:

Якесь дивне, радісне хвилювання охопило Панкхі: слова цієї пісні наче проникали в найзаповітніші куточки його душі…

Та ось пісня скінчилася.

— Ну, як? — усміхаючись, спитала дівчина. — Тобі сподобалось?

— О пані! — палко вигукнув Панкхі, повертаючись із світу мрій до дійсності.

— Тобі сподобалась пісня?

— Вона зробила мене щасливим на все життя, пані.

Співачка розсміялася.

— Так, так… ти можеш сміятись, — задумливо проказав Панкхі.— Мені дуже пощастило… бо я ніколи й ніде не почув би тебе…

Гіркота, що прозвучала в останніх словах, вразила дівчину. Вона замовкла, не знаючи, що сказати.

— Дозволь мені припасти до твоїх ніг.

— Припасти до моїх ніг? Навіщо?

— Це мене… це мене зробить щасливим…

Якусь мить вона вагалась. Захоплені погляди, захоплені похвали, освідчення в коханні — все це давно набридло. Але таке поклоніння!.. І вона нічого не промовила: стояла й мовчки чекала.

Панкхі обережно доторкнувся до неї, потім розпростерся перед нею на землі й притулився обличчям до її ніг. Минула хвилина, друга… Раптом дівчина спитала:

— У тебе є рідні? Мати, батько?.. Вставай уже, чуєш? Досить! Устань!..

— Що це за нові витівки? — несподівано пролунав голос музиканта. Разом із смуглявкою він щойно повернувся від ставка.

— Вставай же, вставай! — умовляла Панкхі співачка.

Той нарешті підвівся з землі. Музикант і смуглявка поглянули на нього й голосно розсміялися. Хлопчикове обличчя вкривали червоні плями: то були сліди фарби, розмитої його сльозами 1.

— Витри обличчя, — сказала дівчина. — Воно все забруднене фарбою.

— Фарбою?

— Так, фарбою з моїх ніг.

— Нехай вона так і залишиться.

— Ну, годі тобі з ним бавитись, — втрутилася подруга. — Рис готовий. Якщо хочеш, піди викупайся. Вода в ставку просто чудова.

— А далеко до нього?

— Зовсім близько, — поспішно відповів Панкхі,— якщо хочеш, я відведу тебе.

— Ти?

Смуглявка посміхнулась.

— Відомо, що сліпі дуже добре знають дорогу. Звірся на нього.

І справді, Панкхі чудово знав дорогу. Коли вони дійшли до першої смоковниці, біля самої дороги, він зауважив:

— Ось ми й під смоковницею. Тепер звернемо ліворуч.

Вони пройшли ще кілька кроків і опинились на березі ставка з кришталево чистою водою.

— Як тебе звуть? — спитала дівчина.

— Панкхі.

— Панкхі?

— Так, пані. В мене ім’я птаха. Кажуть, коли я був ще зовсім маленьким, мій плач був схожий на крик цього птаха. Моя мати не любила мене — адже я народився сліпим — і часто залишала одного. Отож я лежав на голій землі й кричав.

— Твої батьки ще живі?

— Живі. Іноді я провідую їх. Батько в мене добрий. Його звуть… — Раптом він підвіз голову й вигукнув: — Напевно, це качки! Качки прилетіли!..

Дівчина поглянула на небо: над їхніми головами кружляла велика зграя диких качок.

А Панкхі знову почав розповідати про батька.

— Мого батька тут добре знають. Його звуть Кріттібас Багді.

Кріттібас Багді назвав свого сліпого сина дивним іменем Панкхі. Плач дитини здавався йому схожим на пронизливий крик цього птаха. Батько не мав найменшого бажання підшукувати своєму синові інше ім’я — гарне, звучне, з благородним смислом…

Панкхі сидів на березі й розповідав, а дівчина, занурившись у прохолодну воду, слухала.