— А можна буде у вас переночувати?

Дівчинка мовчки кивнула й усміхнулась.

— Ти мене нагодуєш?

— Звичайно, — раптом осмілівши, відповіла вона.

— Як тебе звати?

— Мані.

— Хто ж у тебе вдома?

— Батько і два брати. Мама померла ще торік.

— А що робить батько?

— Раніше він збирав пальмовий сік. А тепер лежить… упав з дерева й поламав руки та ноги.

— От бідолашний! — зітхнув я. — Хто ж вас годує?

Дівчинка не відповіла.

— Що це ти накупила? — показав я на пакунки.

— Сіль і червоний перець…

Знову припустив дощ. Стало зовсім темно. Ми дійшли до середини поля. Стежку вже важко було розрізняти. Подекуди вона взагалі пропадала, і тоді нам доводилося брести по коліна у воді. Але Мані виявилася чудовим провідником.

— Зараз буде яма… — попереджала вона, обертаючись час від часу до мене. — Тут доріжку розмило… Поряд канал, обережніше, а то шубовснете туди.

За кілька хвилин ми звернули на доріжку, що привела нас до пагорба, і стали підніматися вгору вузенькою стежиною. Обабіч неї громадились високі скелі. Ще й дотепер відчуваю острах за самої тільки згадки про цю стежину, що кривуляла над урвищем і була встелена гострим, як лезо ножа, камінням, нанесеним сюди потоками дощової води.

Гілки ліан звисали зі скель і чіплялися за наш одяг. Здавалося, дорозі не буде кінця-краю. Я вже не раз питав, чи довго нам іще йти, і щоразу дівчинка відповідала:

— Ще краплиночку…

Нарешті ми вибрьохали на пласку вершину пагорба. Я роззирнувся. Довкола панував морок. Місяць ледь світив крізь пелену хмар. І всюди, наче далекі зорі, мерехтіли світлячки.

Ми відшукали іншу стежку й стали спускатися вниз. Тепер іти було ще важче.

Невдовзі Мані зупинилася.

— Ось наш дім. Ідіть сюди. Через цю хвіртку.

Я з полегкістю вдивлявся в темряву: ліворуч невиразно вимальовувалась невелика хатина. Звідти не чути було ні звука. У віконці не світилося, вогнище не горіло. Мані залишила мене в дворі, поклала на веранді свій капелюх і квапливо зайшла до хати.

— Це ти, доню? — долинув хрипкий голос.

Мані підійшла до батька й почала щось тихенько казати йому. Я розчув тільки слово «сартукаран» [31] .

«Дівчинка, очевидно, вважає мене за чиновника, — подумав я. — Бідолаха! Для неї кожна людина в сорочці та піджаці — поважна персона!»

Мані налила трохи гасу в жерстяну лампочку й засвітила її.

Кволий мерехтливий вогник освітив її усміхнене личко. Потім вона винесла на веранду циновку й мовчки запросила мене сісти. Я зняв піджак, сів і обдивився.

На стіні висіли гаки, з допомогою яких господар, мабуть, вилазив на пальми, і гострий ніж, яким розтинав кору, щоб видобувати сік.

Простора веранда дихала чистотою і затишком; у долівці подекуди темніли ями, вибиті дощовими краплями. Двері мали справжні одвірки, але зроблені були з пальмового листя. Біля входу в хатину, під червонястою закіптюженою глиняною стіною, стояла підставка для лампи. Тут же, на стіні, висіло кілька картинок, вирізаних із старих англійських газет. Через напівпрочинені двері у кволому світлі лампи, що стояла на веранді, я побачив повстать чоловіка, що лежав на чарпої [32] , із замотаними в якесь ганчір’я ногами. З північного боку до веранди прилягала прибудова з пічкою. Передня і задня стіни цієї своєрідної кухні були сплетені з пальмового листя. Бокової стіни бракувало, замість неї стояла клітка з курми. Іноді звідти чулося тривожне кудкудакання. На протилежному боці веранди було робоче місце Мані. Сидячи тут, вона ткала із кокосових волокон циновки. Поряд лежали притиснуті до землі важким каменем зеленаві волокна.

В кухні над пічкою погойдувалися підвішені до крівлі бамбукові бутелі, в яких Мані зберігала гірчицю, насіння селери та іншу приправу. Тут же, на нитках, висіли «на щастя» закіптюжені яєчні шкаралупи. Поряд з ними, на підвищенні, стояли глиняні горщики і лежала купка підсмажених плодів хлібного дерева. З другого боку пічки стояло сяке-таке кухонне начиння.

Посередині кухні сидів голий малюк і жував шкірку плода хлібного дерева. Мані враз одібрала в нього ці сумнівні ласощі й викинула. Тоді підійшла до пічки і стала розпалювати вогонь. Малюк заплакав.

— Підійдіть до мене, будь ласка, — почувся з кімнати голос батька Мані.

Я ввійшов у хатину й сів біля ліжка хворого. Обличчя його в темряві майже не було видно. Він тихо запитав, як мене звати, де я живу, що роблю, і, мабуть, відчув велику полегкість, дізнавшися, що я не збирач податків. Ми розбалакались, і він розповів мені свою історію.

Зовуть його Чату. Він добував пальмовий сік, а іноді збирав кокосові горіхи. Але йому ніколи не щастило заробити стільки, щоб у сім’ї був цілковитий достаток. Тому він став потай виготовляти тодді [33] . Це не уникло пильного ока збирача податків. Він зажадав п’ятнадцяти рупій і обіцяв залагодити справу. Але в Чату не було й рупії. Через те його на чотири місяці заарештували. Дружина Чату чекала дитини. За кілька днів після того, як Чату повернувся, в неї народивсь хлопчик, але вона померла.

— Моїй дружині просто пощастило, — довірливо сказав мені Чату, — відтоді, як вона пішла від нас, ми весь час голодуємо. Якщо я міг сяк-так прогодувати Мані й Келлана, то що мені було робити з новонародженим? Неподалік від нас живе тесля, у його дружини теж народилося дитя, і я відніс їй свого сина… З місяць вона годувала його своїм молоком. Тепер його доглядає Мані. Крім того, їй доводиться робити всю хатню роботу…

Потім він розповів, як три місяці тому впав із пальми, що в нього переломи рук та ніг, а поблизу немає нікого, хто б допоміг йому.