Шрифт:
Шульга подумав: якщо зараз відпустити Пуда, той може попередити Ребрикова, що слідство натрапило на їхні сліди.
— Я вимушений тимчасово затримати вас, громадянине Пуд, — мовив. — До з’ясування деяких обставин.
Усього дві години знадобилося Шульзі, щоб з’ясувати: Ребриков має неспростовне алібі. За три дні до вбивства Галати він захворів на інфекційну жовтяницю й зараз лежав у лікарні під невсипущим наглядом лікарів та медсестер.
Козюренко, почувши це, констатував:
— Такі начебто очевидні версії здебільшого виявляються фальшивими. І чого це так?
— За законом паскудства, — сумно-сумно відповів Шульга.
— Точно, є такий закон! — зареготав Козюренко. — Однак дещо в нас і є, дорогенький. Байдачний — раз. Вилітайте завтра до Ялти, Якове Павловичу. Віщує моє серце, недаремна буде подорож. А я поки що спробую з’ясувати, з ким пиячив останнім часом Галата. Завтра побалакаю з його дружиною. До речі, чому мовчить автоінспекція?
— А вона не мовчить, — підсунув йому папери Шульга. — Ось рапорт, я просто ще не встиг доповісти.
Полковник швидко проглянув донесення. Автоінспекція повідомляла, що п’ятнадцятого червня було викрадено темно-зеленого “рафика”, який обслуговував одну з кінозйомочних груп студії телевізійних фільмів. Шофер, побачивши, що машини біля студії нема, вирішив, що її взяв асистент режисера — він мав права й не раз їздив сам. Трапилося це близько першої години дня. Не повідомивши нікого, шофер пішов до червоного кутка грати в доміно. Після третьої години дня його розшукав асистент режисера. Близько четвертої подзвонили до автоінспекції. Автомобіль знайдено сьогодні вранці у дворі на вулиці Панаса Мирного. Мешканці твердять, що її поставлено туди позавчора ввечері.
— Після того, як вивантажили шкурки, — втрутився Шульга.
— Їдемо, — наказав Козюренко. — Подзвоніть капітану Запорожцевій, нам потрібен експерт.
“Рафик” стояв у дворі автоінспекції, біля нього походжав високий, сутулий молодик у темній сорочці з короткими рукавами. Коли Козюренко з Шульгою і Запорожцевою в супроводі чергового по автоінспекції підійшли до машини, молодик присунувся до них, запитав з погано прихованим роздратуванням:
— Коли нарешті можна забрати машину?
Полковник зміряв його поглядом з ніг до голови.
— Шофер? — запитав.
— Так.
— Ви нам будете потрібні. Почекайте там, — вказав на лавку біля входу на майданчик.
— Але ж я тут уже півдня.
— Ну й що? — мовив черговий таким тоном, що молодик одразу усвідомив: сперечатися даремно, і відійшов до лавки.
Козюренко попросив відчинити “рафик”.
— Прошу вас, капітане, — підсадив Запорожцеву, — поки ви тут, нам робити нічого. — Обійшов навколо “рафика”, вказав Шульзі на колеса. — Я не експерт, — сказав, — але вже можу твердити, що вони їздили або за місто, або кудись на околицю. Дощ востаннє був п’ятнадцятого, в день крадіжки. В місті на асфальті так машину не забрудниш, їздили по калюжах.
— Точно, — погодився Шульга. — І зараз ми все з’ясуємо. — Майор підкликав шофера, який встиг уже розташуватися на лавці, запитав:
— Скільки було на спідометрі, коли ви поставили машину біля студії?
Той витягнув з кишені путівку.
— Тут вказано: тридцять сім тисяч вісімсот двадцять дев’ять.
— А зараз, — Шульга зазирнув у кабіну, — вісімсот сімдесят один. Наїздили сорок два кілометри.
— Коли востаннє мили машину? — запитав Козюренко шофера.
— Того ж ранку, коли вкрали.
— П’ятнадцятого?
— Виходить…
— Сорок два кілометри… — роздумливо мовив Козюренко. — За місто не могли виїхати, отже, десь на околиці. З машини нічого не взяли? — обернувся до шофера.
— Запаска на місці, а більше нічого не було.
— Машину замикали?
Шофер винувато опустив голову.
— Та у дворі ж вона стояла. Біля входу на студію. Там я завжди її ставлю, і нічого.
— Завжди? — зацікавився Козюренко. — Як це розуміти?
— З одинадцятої до третьої асистент монтує на студії плівку. А я чекаю.
— Щодня? І давно так?
— Уже третій тиждень.
— В’їзд до двору студії вільний?
— Авжеж…
— А ви не бачили там хлопця в картатій сорочці й сірій куртці з чорним коміром? Середнього росту й з великою головою?
Шофер похитав головою.
— Хоча, — пожвавішав нараз, — сидів там один.
— Де?
— Розумієте, там дерева молоді посаджені й газон розбито, а біля газону лавка. Здається, на ній сидів.
— Пригадайте.
Шофер заплющив очі, потер чоло й мовив упевнено: