збирали рожеву пінку в полумиски, розливали вже

У цю мить сидів генерал Гурчик в своєму кабінеті

готове варення в слоїки, тихо наспівували.

біля столу на Адміралтейській зі слухавкою в руках, Одне слово, ідилія — тиха сонячна днина, ті золоті

чекав, доки з неї голос дорогої сестриці долине.

хвилини, коли ангели злітають з небес, щоби подиви-

А як долинув, то одразу ж і запитав:

тися, який лад панує на землі.

— Ну як, душе моя, сестричко, тобі Мусінька сподо-

Але так тривало недовго.

балась? Виросла?

На веранду мов ошпарений вискочив лакей Ан-

Щось забулькало в слухавці.

дрійко (Параскева Іванівна, за старою звичкою, три-

Що саме — не розібрав, адже увійшов до кабіне-

мала лакея, одягнутого в яскраві «народні» шати) і за-

ту Іполит Вікентійович з телеграфною стрічкою в ру-

волав на всю околицю:

ках, з пантелику збив.

— Параскево Іванівно!

Махнув йому рукою генерал Гурчик, мовляв, поче-

Поводження у пані було вільним, тому і гукнув по-

кай, не до тебе — з сестрою розмову маю! — і знову

простому, так, як пані любила.

дослухався до булькання з самого Глобина.

Від несподіванки Параскева Іванівна здригнулася

Іполит так і завмер на порозі, споглядаючи, як встає

і так хитнула головою, що з перенісся впав у мідний

поволі начальник зі свого крісла, як щоки його роз-

казан її монокль разом із довгим срібним ланцюжком.

дмухуються, мов паруси у вітрильника.

— Тьху, лихоманець, налякав! — скрикнула пані, з жа-

— Виїхала, кажу тобі! Персонально на потяг са-

лем дивлячись, як тоне у вишневих бурунах мо нокль. —

джав! — закричав немов скажений.

54

55

А потім тихо так, з хрипом:

— У Києві зійшла! Ти чув?

— Стривай… Не волай… Позавчора… Як це — не

Той мовчки киває, знає, що нині краще помовчати.

було?..

Читає далі генерал:

І рукою за серце схопився.

— «На пароплаві «Цариця Дніпра». Годують добре.

Зрозумів Іполит, що без нього не обійдеться, — під-

Розважаюсь…»

сунув під очі генерала стрічку телеграфну. Той спочатку

І знову з криком до підлеглого:

його руку відкинув, а потім за рядки очима вчепився.

— Роз-ва-жаюсь!!!

Слухавка ще щось булькотіла, мов у казані окріп,

З місця схопився, мов крук, з кутка в куток, за

але генерал уже не слухав — дочитував стрічку.

звичкою, забігав, розмахуючи телеграмою:

Потім ледь вимовив слабким голосом:

— «У Києві»! «Не хвилюйся»! «Цариця Дніпра»!

— Зачекай. Здається, знайшлася. Передзвоню.

«Розва…»

І впав у крісло мов підкошений…

Зупинився — на Іполита зиркнув.

Уже не міг чути, як виє у своєму передпокої його

Страшним спокійним голосом, від якого в того

славетна сестриця Параскева Іванівна, лякаючи че-

кров в судинах закрижаніла, прошепотів:

лядь, бормочучи до рогатої слухавки:

— Негайно — до Києва. Знайти — і сюди допра-

— Казала ж — віддай мені дитину на виховання!

вити.

Матері немає, так хоч тітка б попіклувалася! Загубив!

— Так я ж… — розгубився Іполит Вікентійович, —

Зі світу звів, вар’ят-солдафон! О-о-о…

так ми ж… секретне креслення шукаємо… І вбивцю

Закаруселили слуги довкола пані.

інженера Віктора Передері…

Андрійко хустиною обмахує, Ганнуся виловлений

— Знаю, як ви шукаєте, — бурмоче сердито гене-

монокль подає.

рал Гурчик. — Цим і без тебе є кому зайнятися.

Реве та стогне пані:

Оглядів прискіпливо і на подив улесливо так каже:

— Отрути мені… Ніж у серце! Стрілу в груди!

— Ти ось що, голубе Іполите Вікентійовичу, їдь слі-

Монокль помітила, котрим Ганнуся хотіла пані за-

дом і на першій же зупинці сідай на ту «Царицю». Я те-

спокоїти, руку відштовхнула:

бе аеропланом відправлю! І офіційний папір видам,