— Але ж це неправда, — заявив вражений Річард. — Як Рал міг влаштувати таке? Як могли люди повірити цьому?

Зедд суворо подивився на Річарда.

— Ти ж знав ситуацію краще за інших, знав, що це не вестландці, але все ж сумнівався. Ти боявся, що це може виявитися правдою. Боятися чогось — значить приймати таку можливість. Допускати можливість — перший крок до віри. Ти ще досить розумний, щоб засумніватися. А подумай, як легко повірити у що завгодно людям, яким навіть не приходило в голову сумніватися. Для більшості важлива не правда, а спільна мета, і Рал досить розумний, щоб їм її дати, — Зедд значуще подивився на слухачів. — Це Правило називається Першим, тому що воно найважливіше. Запам'ятайте це.

— Але ті, хто вбивав, знали, що це вбивство. Як вони могли?

Зедд знизав плечима.

— У них була мета. Вони робили це заради спільної справи.

— Але ж це протиприродно. Вбивство собі подібних протиприроднє…

Чарівник посміхнувся.

— У природі не існує життя без вбивства.

Річард розумів, що Зедд провокує, навмисно висловлює думки, здатні його обурити, але він був занадто збуджений, так що не міг не засперечатися.

— Але ж це відноситься не до всієї природи. Так — у хижаків, і тільки для того, щоб жити. Подивися на ці дерева. Їм і в голову не приходить нікого вбивати.

— Немає життя в природі без вбивства, — повторив Зедд. — Кожна жива істота вбиває.

Річард глянув на Келен в пошуках підтримки.

— Не дивись на мене, — відповіла та, — я давно знаю, що сперечатися з чарівниками — марна справа.

Річард підняв голову і подивився на прекрасну сосну, здіймалася над ним. Він раптом зрозумів, що хотів сказати Зедд. Він подивився на гілки, які витягнулися в усі сторони в багаторічній боротьбі за світло для себе в збиток сусіднім деревам. Успіх позбавляв життєвого простору молоду поросль, і їй нерідко заважала рости тінь дерева-прародителя. Кілька найближчих до сосни дерев були слабкими і кволими, всі вони — жертви великого дерева. «Правильно, — подумав він, — природа йде до мети через вбивство».

Зедд стежив за поглядом Річарда. Це був один з уроків старого, які той давав Річарду з давніх пір.

Річард кивнув.

— У житті перемагають найсильніші. Ніхто не співчуває жертвам, тільки захоплюються силою переможця.

— Але люди так не вважають, — не витримала Келен.

Зедд хитро посміхнувся.

— Хіба? — Він показав на чахле деревце, що росли поруч з багаттям. Подивися он на то велике дерево, мила, а потім — на це. Тепер скажи, яке тобі більше до вподоби?

— Ось це. — Келен показала на велику сосну. — Воно гарне.

— Ну от бачиш? Люди саме так і думають. Ти сама сказала, що воно красивіше. Ти вибрала дерево-вбивцю, а не дерево-жертву. — Він переможно посміхнувся. — На цьому стоїть природа.

— Так, я забула, що мені слід було мовчати, — пробурмотіла Келен.

— Нехай не діє мова, — вимовив Зедд, — аби працював розум. Ми повинні зрозуміти Рала, щоб знати, як впоратися з ним. Якщо ми цього дійсно хочемо.

— Ось як він завоював стільки земель, — зауважив Річард. — Він пропонує людям спільну мету, віддасть накази, і вони роблять все за нього, а він тільк спокійнісінько полює за скриньками.

Зедд кивнув.

— Він користується Першим Правилом Чарівника, щоб більшу частину роботи за нього виконували інші. Ось чому нам так важко. Він набуває прихильників тому, що людей цікавить не Істина, а те, у що вони вірять, і люди готові битися на смерть за свої вірування, якими б помилковими ці вірування не були.

Річард повільно піднявся, дивлячись кудись у темряву.

— Я все думав, що ми боремося зі злом, яке треба приборкати. Але потім зрозумів, що це ще не все. Те, що настає зараз, схоже на чуму, на чуму дурнів.

— Ти знайшов вірні слова, мій хлопчику.

— І направляє її Даркен Рал, — додала Келен.

Зедд подивився на неї.

— Якщо хтось риє яму і наповнює її дощовою водою, то хто винен: дощ або той, хто вирив яму? Хто винен: Даркен Рал або ті, хто риє яму і дозволяє йому заповнювати її?

— Напевно, і він, і інші, — відповіла Келен. — І це означає, що у нас безліч ворогів.

— І дуже небезпечних, — підняв палець Зедд. — Смертельно небезпечних дурнів, що не бажають знати Істину. Ти, як сповідниця, мабуть знаєш про це. — Вона кивнула. — Вони часто ведуть себе не так, як слід було припускати, і на цьому можна попастися. Люди, від яких не чекаєш нічого поганого, можуть раптом вбити тебе.

— Але це нічого не міняє, — сказала Келен. — Адже якщо у Рала виявляться всі шкатулки і він відкриє потрібну, то він нас всіх знищить. Він залишається головою змії, і цю голову слід відсікти.

— Ти права, — знизав плечима Зедд, — але нам треба вижити, щоб зуміти вбити змію. Навколо багато змієнят, які можуть вбити нас раніше.

— Це, — додав Річард, — ми вже засвоїли. Але, за словами Келен, це нічого не змінює. Нам все одно потрібна скринька, щоб знищити Рала. — Він знову сів поруч з нею.