Річард похитав головою і почав збирати речі, поки Зедд голився. Келен допомагала Річарду.

— Знаєш, Зедд, — сказав Річард, укладаючи посуд, — ти на свій лад дуже впертий. Я думаю, тобі потрібна людина, яка б про тебе дбала, допомагала би тобі. Сам поміркуй. Хіба тобі не потрібна дружина?

— Дружина?

— Так. Може, тобі варто було б повернутися і ще раз побачитися з Еді.

— З Еді?

— Так, з Еді. Ти знаєш, про кого я. Одноногу чаклунку.

— Так, я чудово її знаю. — Він невинно подивився на Річарда. — Але в неї дві чарівні ніжки.

Річард і Келен схопилися.

— Як?

— А так, — усміхнувся Зедд, — здається, у неї вже відросла нога. — Він простягнув руку, щоб витягнути яблуко з кишені Річарда. — Ні з того, ні з сього. Взяла і відросла.

Річард схопив його за рукав.

— Зедд, ти…

Зедд посміхнувся.

— Ти до кінця впевнений, що не хочеш бути чарівником? — Він почав їсти яблуко, задоволений зробленим враженням, і простягнув Річарду ніж, гострий, як ніколи.

Річард знову похитав головою і продовжив збори.

— Я хочу повернутися додому і залишитися там, тільки і всього. — Подумавши, він запитав: — Зедд, я пам'ятаю тебе з тих пір, як був дитиною. Ти завжди був Чарівником, а я цього не знав. Як тобі вдавалося втримуватися і не пускати в хід свою чарівну силу?

— Але ж використовувати її небезпечно, та ще й болісно.

— Небезпечно? Чому?

Зедд уважно подивився на нього.

— Ти сам говорив мені про це, коли дізнався про чарівний меч.

— Ну, то меч. Зовсім інша справа. А яка небезпека для Чарівника в магії? І що за біль?

Зедд хитро посміхнувся.

— Не встигли закінчити перший урок, і вже хочеш отримати другий?

Річард звалив на спину мішок.

— Все одно, повернувшись, я хотів би залишитися лісовим провідником.

Продовжуючи гризти яблуко, Зедд подивився на стежку.

— Я зрозумів. А тепер розкажіть мені про все, що сталося з тих пір, як я втратив свідомість. Не забудьте нічого, нехай навіть вам здається, що це неважливо.

Річард і Келен з тривогою подивилися один на одного.

— Якщо не хочеш, я не розповім, — прошепотів він.

Вона взяла його за руку.

— Клянуся, ні слова про те, що сталося в будинку духів.

Річард зрозумів по очах, що вона стримає слово.

Весь день вони пробиралися лісовими стежками, намагаючись триматися подалі від великих доріг, і Річард з Келен розповідали Зедду, що трапилося з ними з тих самих пір, як на них напали тварюки з кордону. Іноді в найцікавіших місцях Зедд просив їх повернутися до попередніх подій. Річард і Келен, намагаючись не говорити зайвого і не суперечити один одному, змогли уникнути згадки про те, що було між ними в будинку духів Племені Тіни.

Під кінець дня їм все ж таки довелося вийти на велику дорогу, щоб перетнути Каллісідрін. Річка була занадто швидкою і широкою, щоб іти вбрід, так що вони вирішили перейти річку по дерев'яному мосту. Келен накинула на голову капюшон, щоб ніхто не бачив, яке в неї довге волосся. Багато людей йшли в Тамаранг в пошуках притулку від бандитських військ, які нібито вторглися з Вестланд. Келен сказала, що вони будуть в Тамаранзі завтра вдень. Але тепер доведеться майже весь час йти по дорогах. Річард знав, що вночі слід бути обережними і зупинитися подалі від людей. Він стежив за сонцем, щоб встигнути відійти в ліс до темряви.

— Ну, так добре? — Запитала Речел, і сама відповіла за ляльку: — Так. — Вона трохи краще вкрила Сару травою, щоб тій було тепліше, і поклала поруч з нею буханець, зав'язаний в ганчірку. — Тепер тобі буде тепло, а мені ще треба зібрати трохи хмизу, поки не стемніло. Тоді ми обидві погріємось біля багаття.

Залишивши Сару з буханцем всередині сосни, Речел вилізла назовні. Сонце стояло низько, але було ще досить ясно. Хмари забарвилися в рожеві тони. Речел помилувалася на небо і пішла збирати хмиз. На всякий випадок вона всунула руку в кишеню — вогнева паличка лежала на місці. Речел ледь не втратила її минулої ночі, і боялася втратити знову.

Вона ще раз глянула на красиві хмари, і в цей час щось велике і темне з'явилося в небі над деревами, над вершиною горба. «Напевно, великий птах, ворона, наприклад, — подумала вона. — Вони великі і чорні». Речел продовжувала збирати хмиз. Потім вона помітила, що неподалік від того місця, де вона збирала хмиз, росте багато лохини. Листя на кущах вже почервоніли. Речел поклала оберемок хмизу на землю. Вона була дуже голодна, тому почала обривати ягоди з кущиків і їсти їх.

Стояла вже глибока осінь, ягоди висохли і зморщилися, але все ще були смачними, навіть дуже. Тепер Речел одну ягоду клала в рот, іншу опускала в кишеню. Темніло. Поглянувши на хмари, дівчинка помітила, що ті з рожевих стали пурпуровими.