Дійсно правда: що день прийдешній нам несе не знають, напевно, й такі кмітливі віртуози, як святі на небі, що ліплять горшки – бо ніяка влада над умами не збагне маніакальності звивин людини, яка стала ВІЛЬНОЮ. Не второпає у всьому – за, при і біля всіх.

Ще тільки думало смеркати, а я вже шизів від старого (трохи негарні слова, однак стан передано правильно). Дід в прямому розумінні слова мене переслідував – носився біля розтерзаного ним же чоловічка крок у крок і повчав, повчав, повчав... Не втихомирювався ні на секунду. Вкапував у мою бідолашну голову віковічну народну мудрість і свій в горах назбираний незбагненний досвід... Однак за законами матінки природи все колись тю-тю, тобто закінчується. Втомився й Іван, або просто пожалів мене, або просто виконав, що задумав, так чи інакше – замовк. Покарабкався на вершину молитися Богові, Якому, складалося враження, він нічого не давав, тільки брав, брав, брав у бідолашного Всемогутнього.

Я сидів на колоді й насолоджувався незвичною для моїх вух тишею.

Вечір наївся забудьків та пішов спати, народилася нова меланхолійна ніч – що ні з губи мови, ні з неба вітру... А я, маленька людина з великої планети Земля, не міг ні забутися, ні вже й мовчати. Бо життя моє – суцільна пам’ять, думки та розмови. На вчинки - залишаються миті, і то, якщо до якогось вчинку тебе допустять вічні сумніви, породжені тими ж всемогутніми думками та ідіотськими балачками-навантажувайками.

Я вкотре прокручував у голові те, що почув від діда...

Хто спить, той не грішить, - повчав Іван, - а яке життя, такі й сни...

І це й те мені не пасує. Тому чекаю світанку, як Божого змилування. І згадую...

Ну скажи сам, що тобі бракує? – запитав Іван мене під час світанкового, скупаного росою, збирання грибів.

Не знаю, - відповів я. – Напевно, спокою. Особливо – душевного.

Спокій – смерть. Для щастя людині потрібен затишок. Особливо, в душі. Але обов’язково рух. Рух, рух і ще раз рух!!! Бо інакше – байдуже ракові, в якому горшку його варять. Життя – це книга, яка не має часу на роздуми.

Старезне дерево поруч навіть у повне безвітря то покашлювало, то постогнувало.

Чуєш? – запитав Іван.

Чую, - відповів я. – І що?

Хворі щасливими не бувають. А недуга починається з журби. Ти схожий на нього, - дід махнув рукою у бік дерева. – Єдина відмінність: дерево страждає від старості, а ти від тупості.

Знову ображаєте?

Коли кіт хоче зловити мишу, він пазурі ховає. Тому ні - не ображаю. Я добрий кіт, - засміявся дід, - і позбавляю тебе тягаря зайвий раз шурупати мізками. Бо над солодкою мовою варто двічі подумати. Знаєш?

Я знаю тільки одне: після розмов з вами спокійно можна писати дисертацію “Вплив усної народної творчості на життя людини”, - і додав: - Хочу їсти.

Краще гарний настрій, ніж солодкий пиріжок, - тішився з мене дід. – Чур, сьогодні юшку вариш ти! А знаєш, хто такий Чур?

“гей срібний шнур, збігаються нори в студений чур”, - процитував я Федьковича.

Ні, не джерело. Я запитав “хто?”, а не “що?”.

Певно, якесь опудалко з міфології.

У міфології опудалків не буває. Тож дізнайся! До речі, хочеш багато знати, - сказав Іван, - вчися спершу розуміти... І вчися у небагатьох… Сміття в голові потрібно тільки тим, хто розгадує кросворди.

Кросворди? А як же ерудиція? – дивувався я.

Ти вважаєш, що знання столиці Конго – ерудиція?

Ну, побутує така думка...

А повинна не побутувати, а працювати… Шукати, падати, вставати, розчаровуватися, перемагати… Повторюю: ру-ха-ти-ся…

Добре, а як знайти найкращого учителя?

Шукати, - впевнено відповів Іван.

І все?

І все.

А як знати, який найкращий?

Відчуєш.

Висновок: не забивати собі голову дурницями. Правильно?

Правильно. На дурниці мало одного життя. Треба сотні. Тому треба знайти свою дорогу, вивчити все про свою дорогу, зрозуміти свою дорогу і жити, як літає птах.

А як літає птах? – я мимоволі підніс очі до неба. Гордовитий яструб насолоджувався польотом.

То як літає птах? – запитав Іван.

Легко, красиво і... вільно, - відповів я.

Це був тільки ранок. Уранці ще була бесіда. Далі – суцільний дідів монолог. Однак його я ще не переварив. І зараз не хочу й не маю сил займатися куховарством. Зараз мене хвилює тільки одне: чому я такий емоційно-неврівноважений, і чому я дав дідові себе добити, і чому я так боляче зреагував на закид діда, що я - ... ? Гидко і соромно згадувати. Напевно, правда...

А хвилює мене, як бачу, не тільки одне...

14

Напийся, щоб прозріти...

(порада третього)

Мені снився страшний сон. Я бачив, як дід у моє горнятко до традиційного цілющого чаю на травах спокійно підливає отрути, потім спокійно подає мені напій, а я - знаю, що п’ю свою смерть і… приречено п’ю, бо не пити не маю сил… Іван бере мене за руку і веде до лави, на якій я ночую, я лягаю і думаю, що жорстоко людину перед смертю класти на такі тверді дошки… А дід стоїть наді мною в голові, як смерть з косою…