Шрифт:
ІІІ
Він, він! Його за ворітьми се голос, Гетьманське знане й інокам гуканнє… Хоч побілів на козакові волос, Та знявсь він високо над отаманнє. Орлине чути здалеку клектаннє… Кричить-клектить, орлят на бенкет звучи, На людожерне в полі пируваннє, І кидається на долину з кручі, Мов той Зевесів грім [107] із дощової тучі. 107
– У давньогрецькій міфології Зевс звався також Громовержцем.
IV
Чернече серце затремтіло в грудях, Як вовче на призив орлиний в полі: Красна йому й біда, і смерть на людях, Він рад пригоді так, як хлібу-солі… Чи козаки опиняться в неволі, Чи полягають під мечами трупом, Чи збагатяться здобиччю на морі, Чи повкриваються злиденним струпом, - Чернець поживиться своїм з усіх їх лупом. V
Святі Ворота відчиняють настіж». Готові ниць перед великим паном І воїном каптуроносці впасти, - Тих козаків-руїнників гетьманом, Що, насміявшись над страшним султаном, На царство православницьке Московське З ляхами налетіли гурриканом, Прославили різнею панство польське І шарпаниною - козацтво запорозьке. VI
«Увесь у золоті повинен бути І моря, і землі страх, Сагайдашний… Не вгаймо, братіє, ніже минути! Се час воістину при нас ясачний! Син Конаша, козако-необачний, Все те на церкву Божу накладає, Чого у нього значний і не значний На сутих бенкетах не потребляє… Достатку він свого ніколи й сам не знав. VII
Козацтво просте й значне сего ради Його, як батька, серцем возлюбили, І зельно руйнували весі й гради, І деже на вразі під ним ходили», - Так пузані між себе говорили, Обтерши піну медову на вусах. Держались на ногах з усеї сили І веселились у чернечих душах, Що Конашевича до себе залучили. VIII
Врата отверзлись… О предивне диво! Не зрять вони того перед собою, Хто грав конем так бучно-горделиво, З гетьманською златою булавою. Над біловласою його главою Пернатий пишний шлик не красувався; А за собою він не мав конвою Гетьманського, що почтом панським звався І кіньми гордими, й рондами величався. Перед ними босий старець… Костур сучковатий; Ветхе різзє обтріпалось, І на латках лати. За плечима у прояви Латана торбина; Під торбиною дугою Гнеться в діда спина. Де гетьманська ділась постать, Де орлине око, Що з Синопу аж до Москви Зиркало широко, В християн собі і в турків Здобичі шукало, Про козацький хліб насущний Всюди пантрувало. Тільки зик зіставсь потужний, Що скликав дружини, Мов дзвінкий щит харалужний, До боїв-руїни. Із-під рам'я зиком-криком Босий дід гукає І чернече мляве серце Голосом лякає: «Відчиняйте да впускайте Грішника страшного, Що до пекла вже негайно Піде огняного! Відчиняйте: бо ворота Костуром підважу, Потрощу затулу вашу, Мов ту брону вражу! Відчиніте-відомкніте Церкву ту Велику, Що спасатиме нас, грішних, Довіку і віку! Відомкніте да впустіте, Щоб я не набрався Знов гріха, та ще у глибше Пекло не попався. Нехай грішник на чудовне Позирне Успеннє, На прибіжище гріховне, Від чортяк спасенне. Та й віддасть Успению клятий Здобич тяжко-грішну: З образів московських шати, Срібну утвар пишну, І червінці, що складали Люде православні По церквах, як набігали Ми, криваво славні, - Набігали та й не знали, Що в гріхи впадали: Бо Русь Руссю руйнували, Москву в пень рубали!» І до церкви санувитий Дідуган простує, І чернечий дух неситий Здобич добру чує. Брязкотять ключі церковні, Дід у двері преться, І чернече хиже серце З радощів сміється. «Чудотворне ти Успеннє!– Промовляє сивий.
– Сотвори нам во спасеннє Благодатне диво: Щоб я вкупі не судився З клятими ляхами, Що в Московщині глумився З ними над церквами. Щоб мене несите серце, Очі завидющі І на луп у чужоземця Руки загребущі Не втопили у глибокім Пеклі, як Іуду! [108] О! Рятуй! Тобі оброки Вічно винен буду».
– «Не сумнись!» - озветься голос З-за іконостаса… І в гетьмана в'яне волос, Мов у свинопаса. І лежить він, і Успеннє Диво показало: Під його тихе моленнє Приносу не стало. Так! Богининому дому Був угоден принос, І Успенію святому Реве славу крилос.
108
– Після відомої зради Ісуса Христа Іуда Іскаріот, один із апостолів, повісився. Він був проклятий Богом, як і кожен, хто повісився на дереві.
ДУМА ТРЕТЯ
І
Ревуть баси кондак, неначе з бочки, І труситься в старого гайдабури На голім тілі риззє без сорочки, Як дикі струни на п'яній бандурі, П'яний він без горілки, по натурі, Палкий, завзятий, люто-вихрюватий, Мов під сьома печатьми демон бурі Ненависті дракон огнекрилатий, Жадібний день у день палити й руйновати. II
Сам бог пекельний, він боїться Бога, Лютійшого й потужного над нього. В душі й надія в нього, і тривога… Жадає раю тихого, святого, Боїться пекла, печища страшного, Де жизні черв ніколи не вмирає, Де огнь сірчаний вічно не вгасає, Де Всеблагий вовіки не прощає І сатана людей о Господі терзає. ІІІ