Шрифт:
– рече архімандрита Чудовного Успення Плетенецький.
– Тепер нам воля Вишнього відкрита: За те, що ти пустошив край турецький, Що пліндрував народ невірний шведський, До тебе глас Успення промовляє: Не снидеш в пекло, де тіла мертвецькі І грішні душі сатана терзає, Як суд Всевишнього благий опреділяє.
IV
Теци ще й ко Мовчальнику святому, Одкрий йому гріхи твої смиренно І приобщися світу неземному В обителі його благословенной. Во благості своєй неізреченной Успеніє тебе землі дарами, Сріблом і златом угобзить презельно. І паки возликуєш купно з нами, Всечудотвірного Успенія рабами». V
І грішник босоногий притікає До сховища Мовчальника святого І, ниць повергнувшись над ним, віщає, Благаючи тепер уже німого: «Угодниче Творця землі благого! Ти, що своє замучив мовчки тіло Для вічного блаженства неземного! Тепер воно, як сонце, просвітліло І вірним чудеса премногі сотворило. VI
До тебе притікаю з упованиєм: Рятуй мене від прокляття страшного, Що я своїм безумним воюваннєм Од патріарха заслужив святого. Набравшись в Січі духу огняного, Москву рубав я в пень, мов лях невірні; Не раз попа в огонь метав живого, Паливши церкву, наче безувірний Татарин, турчина-поганця раб покірний. VII
Накинь на мене яку хоч покуту: Бо патріарха, з Москви повернувши, Рече до мене в привітну минуту, На мене якось дивно позирнувши: «Петро-гетьмане! Християнські душі На тебе вопіють за кров безвинну, Що проливав єси, на все забувши: На православну землю Україну І на Московську Русь, по праотцях родину. VIII
Се на тобі, - рече, - печать я виджу Того владики, що смиренним духом Однаково страшусь і ненавиджу… Ісполнь, - рече, - земля про тебе слухом, Но внемлю славі сій смущенним ухом: За не…» Тут слово праведне порвалось. Мене мов по голові хто обухом Заїхав. Все кругом заколихалось І сам не тямлю, що тогді зо мною сталось. IX
«Рятуй!» - І глас із глибини печери, Небесний глас таїнственно-понурий Воззвав, і мовби прочинились двері У тихий рай для серця гайдабури: «О гетьмане наш преславний, Воїне великий! Да восхвалить православний Мир тебе вовіки! Ти гріхи з себе московські Здіймеш мов рукою, Як потуги запорозькі Поведеш до бою. З агарянами лихими, З демоном Османом, Що задумав над святими Землями буть паном. І на Дністер наступає Лютим фараоном, Православний мир лякає Демонським законом. Проливав єси річками В Москві кров безвинну: Розливай тепер морями Пасоку невірну. Як Дніпро зачервоніє Рівен з берегами, З раю на тебе повіє Дух святий крилами. Як на морі піна кров'ю Зашумить-заграє, Узриш, як тебе рукою Божий Син вітає. Як заплачуть над Босфором Старці, жени й діти, Бог Отець з небесним хором Славу буде пити. І вся Тройця цілих три дні Буде ликувати, Як зіллєш в Стамбулі слізьми І хати, й палати». Тут, мов по манію волхва, заграли Під ворітьми святими жоломійки, Козацькі коні голосно заржали, Заголосили сурмові сопілки. Перед гетьманом козаки з'явились, Гетьманські шати у руках світились. На старцеві блавати вже сіяють, Турецька шаль аж трийчі стан обходить; Штани широкі жаром червоніють, Немов козак в крові по пояс бродить, Підкова срібна об підкову б'ється; По шапці пір'є страусове в'ється. На плечах лук з сагайдаком; при боці Дамаський міч молодиком сіяє, Червона стьонжка в габовій сорочці З-під бороди, з-під снігу визирає. Драконом кінь під ним гривастий в'ється. Крилатим дідуган тепер здається. Шугнув з вертепу хитрощів чернечих; За ним шугнули козаки орлами, Мов демони з диявольської печі, З печери мороку, олжи, омани. Баби й діди з дітворою, ховайтесь, Під кінські копити не попадайтесь! ПІСНЯ ОДИНАДЦЯТА
ДУМА ПЕРВА
І
Шумить-гуде наш град первопрестольний, Свята руїна Русі і Москви, Принада Польщі, старець богомольний Заможної Волині і Литви, Гіркий п'яниця, гайдамака вольний, Чудовищна мара без голови, Завзяття дикого нечиста сила, Що пишний край руїною зробила. ІІ
Шумить-гуде, мов Дніпрові пороги… [109] Вигукують чубаті козаки, Буяючи, мов тури круторогі, Варязькі княженецькії бики. Танцюють по майданах босоногі, Закладують останні кажанки. І похваляються пожакувати Крамні комори, і шинки, й палати. ІІІ
109
– Дніпрові пороги - виходи гранітів, гнейсів та інших порід українського кристалічного щита між містами Дніпропетровськом і Запоріжжям. Свого часу було дев'ять порогів: Кодацький, Сурський, Лоханський, Дзвонецький, Ненаситець (Ревучий), Вовницький, Будило, Лишній і Вільний. У Дніпровських плавнях нижче порогів на початку XVI ст. виникла Запорозька Січ.