– Окей, добре. До речі, Адам, о котрій нам завтра вже потрібно бути тут, і коли безпосередньо початок вечірки?

– Вам треба бути тут десь о 5-ій годині, потім о 7-ій я розпускаю всіх, щоб забрати своїх дівчат, а о 8-ій – безпосередньо початок. Ви, до речі, з Феліксом можете залишатись тут із 7-ої до 8-ої години, якраз перевірите усе, добре? У вас же немає ніяких планів?

– У мене ніяких, – першим відповів Антон.

– Так, у мене теж, – відразу ж підхопила я.

– От і добре. Тоді, якщо ні в кого немає запитань, можна вже розходитись, – оголосив Адам.

Усі одноголосно підтримали цю думку. Хлопчаки одразу ж розбіглися, і ми з Феліксом зосталися на вулиці самі.

– То що, ми до мене? – запитав Антон і відразу ж додав. – Ну, по футболку.

– Так, зараз, лише відправлю мамі повідомлення, що трохи затримаюсь, – швидко набравши смс, я продовжила рух. – Усе, тепер можемо йти. Ти, до речі, далеко звідси живеш?

– Якщо чесно – то далеченько.

– Ух, ну що ж, нічого; якось та й доберемося.

– І я навіть знаю як, – сказав Фелікс, вказуючи на авто, що зупинилось коло нас.

– Ем…

«Може не варто сідати до цього автомобіля?»

– Не бійся; це машина мого тата, – Антоша взяв мене за руку та потягнув до авто.

– Доброго дня, – злякано пролепотіла я водієві, сідаючи всередину.

– Привіт, пап. Це – Емма. Пам’ятаєш? Я тобі вчора про неї розповідав.

– Звісно ж пам’ятаю. Це ти та гарна й мила дівчинка, яка позичила книгу моєму книгу.

«Що? Гарна й мила? Це йому Антон так сказав. Чи це він сам зробив такі висновки?»

– Мабуть, я.

– Мене, до речі, звати…проте, не важливо. Називай мене Ієн, добре?

– Добре.

Фелікс, нахилившись ближче до батька, сказав йому щось, а потім повернувся назад, лише тепер (як мені здалося) він сидів до мене ще ближче.

«Я знову відчуваю його запах. Так, це точно ваніль.

Він… він тільки-но поклав свою руку на мою? Ні, цього не може бути. Антоша, що ж ти робиш? Не повторюй вчорашню помилку, не треба…

Яка приємна на дотик його долонь: така мужня, сильна, і в той же час, така ніжна.

Боже, що зі мною? Так, треба заспокоїтись і… скоріше б уже доїхати.»

– Усе, приїхали,почувся голос спереду. – Ви надовго до нас?

– Ні, пап. Нам лише треба знайти деякі речі для вечірки, – відповів Антон, відпустивши мою долонь.

– Добре, тоді подзвониш пізніше, щоб я відвіз твою подругу додому.

– Емма, ти знову боїшся мене? – запитав Антоша, коли ми вже вийшли та направились до дверей його будинку.

– Не те що боюсь, але ти трохи дивно себе ведеш.

«Так, я змогла це сказати. Навіть, голос не дуже дрижить.»

– Ти з усіма дівчатами так спілкуєшся?

– Ні, лише з тобою. Просто…

– Просто що? Знаєш, я відчуваю себе якоюсь іграшкою, яку можна використовувати.

– Вибач; будь ласка, вибач. Ти права, треба було тобі відразу розповісти. Давай зайдемо до будинку – і я все розкажу.

«Так. Добре, зараз він усе пояснить. Цікаво як? Що він повинен був відразу мені сказати?»

– Ходімо до моєї кімнати, – сказав Фелікс, відкривши преді мною двері. – Можеш сісти на кресло, доки я буду шукати тобі футболку.

– А як же розповідь?

– Добре. Там, де я раніше проживав, та залишилась моя молодша сестра, зведена. Так от, ти дуже схожа на неї… Загалом, коли я бачу тебе, мені весь час хочеться оберігати, допомагати… ну, як молодшій сестричці. Ось чому я себе так дивно з тобою веду.

«Ну, тепер мені спокійніше, але все одно це все дуже дивно.»

– А що це було тільки-що в машині. Вирішив потриматись з сестрою за руки?

На обличчі Антоші почала сяяти посмішка.