Збитий з пантелику, Річард похитав головою:

— Нічого не зрозумів! Яке це має відношення до твоїх заяв, ніби ти моя фаворитка?

— Я так говорю, щоб ви не подумали, що я відмовлюся з вами лягти добровільно, якщо ви скажете. Я боялася — якщо ви дізнаєтесь, що я цього не хочу, то змусите мене спеціально.

Річард підняв кулю вище, щоб розгледіти виходячий з печери коридор. На вигляд в ньому не було нічого загрозливого.

— Викинь це з голови. — Він кивком велів їй іти вперед. — Я ж сказав, що не стану цього робити.

— Я знаю. Але після того випадку… — Бердіна торкнулася лівої грудини, — я вам повірила. А раніше не вірила. Я починаю розуміти, що ви дійсно багато в чому відрізняєтеся.

— Відрізняються від кого?

— Від Даркена Рала.

— Що ж, в цьому ти права. — Він уважно подивився на неї. — Чи не намагаєшся ти сказати мені, що закохалася в когось і говорила все це, щоб я не подумав, ніби ти намагаєшся уникнути моєї уваги, і щоб через те не спокусився змусити тебе?

Прикривши очі, Бердіна потеребила волосся.

— Так.

— Правда? Так це ж чудово, Бердіна! З коридору вони вийшли у велику кімнату, обвішану шкурами. Річард придивився і впізнав шкури гарів.

— І в кого ж? — Він раптом зніяковів і махнув рукою. — Якщо не хочеш, можеш не відповідати. Ти не зобов'язана. Це стосується тільки тебе.

Бердіна нервово сковтнула.

— Через те, що ви зробили для нас… для мене… Я хочу покаятися.

— Зізнатися. — Поправив Річард. — І в кого ж ти закохана?

— В Раїну.

Річард закрив рот і подивився під ноги.

— Зелені клітини — тільки лівою ногою, білі — тільки правою, поки не пройдемо. Не пропусти жодної, ні зеленою, ні білою. Перш ніж зійти з останньої, торкнися п'єдесталу.

Бердіна послідувала за ним, обережно ступаючи по зелених і білих клітинах, поки не добралася до того місця, де починалася проста кам'яна підлога. Торкнувшись п'єдесталу, вона зробила крок у високий вузький коридор, викладений блискучим срібним каменем, схожим на застібки величезного намиста.

— Звідки ви це знаєте? Щодо білих і зелених клітин?

— Що? — Нахмурився Річард. — А! Поняття не маю. Мабуть, якийсь щит або щось в цьому роді. — Він знову подивився на неї. Бердіна не відривала погляду від підлоги. — Бердіна, я теж люблю Раїну. І Кару, і тебе, і Докаса з Іганом. Ми ніби як одна сім'я. Ти це маєш на увазі? — Вона похитала головою, не піднімаючи очей. — Але… Адже Раїна — жінка!

Бердіна обдарувала його крижаним поглядом.

— Послухай, — після тривалого мовчання почав Річард, — тобі краще не говорити цього Раїні, а то…

— Раїна теж мене любить.

Річард на мить втратив дар мови.

— Але як… ти не можеш… Я не розумію… Бердіна, навіщо ти мені все це сказала?

— Тому що ви завжди були з нами чесні. Спочатку, коли ви нам твердили про чесність, ми думали, що це тільки слова. Ну, не всі. Кара, наприклад, завжди вірила вам. А я — ні. — Бердіна знову напустила на себе гордовиту стриманість Морд-Сіт. — Даркен Рал, дізнавшись про це, наказав мені лягти до нього в ліжко. Він сміявся з мене. Він… Йому подобалося спати зі мною, тому що він знав. Він принижував мене таким чином. Я думала, що якщо ви дізнаєтесь, то зробите те ж саме, тому приховувала це й робила вигляд, що сама закохана в вас. Річард похитав головою:

— Бердіна, я б ніколи так не поступив.

— Тепер я знаю. Тому й зізналася. Ви завжди були чесні з нами, а я з вами — ні.

— Що ж, я радий, що тобі стало легше, — знизав плечима Річард і, спрямувавши її в коридор, розписаний фресками, запитав:

— Це Даркен Рал зробив тебе такою? Через нього ти ненавидиш чоловіків?

Бердіна насупилася:

— Я їх зовсім не ненавиджу. Просто… Ну, я не знаю. Мене з дитинства більше приваблювали дівчинки. Хлопчики з цієї точки зору мене ніколи не цікавили.

— Вона провела рукою по волоссю. — Тепер ви мене зненавидите?

— Ні, що ти! Чому я повинен ненавидіти тебе? Просто це якось… неправильно. — Бердіна задумливо посміхнулась.

— Коли Раїна посміхається мені і від її посмішки день стає прекрасним, це здається правильним. Коли вона торкається мого обличчя і серце моє тремтить, це теж здається правильним. І я знаю, що з нею моєму серцю нічого не загрожує. — Усмішка зів'яла. — Тепер ви вважаєте мене гідною презирства. Річарду раптом стало соромно.