Усе за тиж­день яких днi со­ро­кiв­ки за­ро­бить, а то й ко­пу.

–  Копу за­ро­бi­шi за тиж­день, а на кар­бо­ван­ця з'їси, - ду­має Гор­пи­на, нит­ку вик­ру­чу­ючи. Ко­ли чує, рип­ну­ли сi­неш­нi две­рi.

–  Мабуть, Пет­ро,- ду­має мо­ло­ди­ця, - чи не­се ж хоч що-не­будь?…

Справдi Пет­ро. Увiй­шов мовч­ки, сiв на ла­вi, нi­чо­го й не ка­же. По­зир­ну­ла Гор­пи­на на йо­го i вiд­ра­зу вга­да­ла, що дур­но вiн хо­див.

–  Петре, - ка­же,- нi­чо­го не да­ли?

–  Кажуть, що без па­нiв земських не мож­на…- по­ну­ро вiд­ка­зав Пет­ро.

Мовчать обок. Пет­ро, пох­ню­пив­ши го­ло­ву, си­дить сум­ний-сум­ний. А Гор­пи­на схи­ли­лась на пряд­ку i не пря­де вже. Гля­нув на неї Пет­ро, - та­ка во­на зму­че­на, зов­сiм змар­нi­ла. Так жал­ко йо­му ста­ло її. Пi­дiй­шов до неї, об­няв, та й ка­же:

–  Годi, го­луб­ко моя, го­дi! Не жу­рись…

Пiдняла очi Гор­пи­на, а в очах сльози.

–  Ми то пе­ре­тер­пи­мо, - ка­же, - а ди­ти­на як? Яко­во їй тер­пi­ти?

Та й зап­ла­ка­ла Гор­пи­на ти­хо… Зго­дом оз­ва­ла­ся зно­ву:

–  Та вже ж та­ка, ма­буть, на­ша до­ля. Як бог по­мо­же, то й пе­ре­тер­пи­мо.

То роз­ва­жи­ти жiн­ку хо­тiв Пет­ро, а те­пер чує, як у са­мо­го на сер­цi все важ­че та важ­че стає. А як ска­за­ла во­на, що тер­пi­ти тре­ба, то й не вдер­жав­ся:

–  Та до­ки ж йо­го тер­пi­ти?
– аж скрик­нув.
– Уже ж i так, здається, дня не ми­нає, щоб не тер­пi­ли!

–  Та вже ж, ма­буть, так бог дав!
– зно­ву ка­же Гор­пи­на.

Петро на­су­пив­ся.

–  Та хi­ба ж ми вже та­кi грiш­нi, хi­ба ж не­має вже й грiш­нi­ших од нас, що та­ке ли­хо ми тер­пи­мо?

Нiчого не ска­за­ла Гор­пи­на, за­мовк i Пет­ро пох­му­ре­ний. Мов­чить, а ду­ми сну­ються в го­ло­вi:

–  Хiба ж то прав­да? За вi­що ж му­си­мо з го­ло­ду вми­ра­ти? Ста­рос­та не дав, а як сам, то хi­ба не бе­ре вiд­тi­ля ж? То­рiк же вкрав чет­верть яч­ме­ню…

Вони крас­ти­муть на­ше доб­ро, а ти з го­ло­ду вми­рай i ди­ти­на не­хай уми­рає!

Та й об­ня­ла Пет­ра злiсть; та­ка злiсть у йо­го в сер­цi за­во­ру­ши­ла­ся вiд­ра­зу на ста­рос­ту, що й не ска­за­ти.

–  Вiн у дос­тат­ках, - Пет­ро ду­має, - та ще й кра­де, а я го­ло­д­­ний, то що ме­нi ро­би­ти?

И хтой­зна-що зро­бив би вiн ста­рос­тi, так за­па­ли­ло­ся. Схо­пив­ся пох­му­рий з мiс­ця, пi­шов з ха­ти. По дво­ру блу­кає, а дум­ка не ки­да:

–  Не вми­ра­ти ж iз го­ло­ду! Моє ж доб­ро, не чиє там, бо й я ж ту­ди зси­пав, а те­пер, як ме­нi їсти нi­чо­го, так да­ти не мо­ж­на! Ну, так я ж у вас не про­ха­ти­му! Я й сам без вас вiзьму!

I скiльки вiн не ду­мав, то все од­но в го­ло­вi стоїть: "вiзьму!"

–  Не чу­же ж я вiзьму, а своє. Ко­ли не да­ють са­мi, тре­ба крит­ко­ма бра­ти.

I так вiн пот­ро­ху до тiєї дум­ки звик, що зов­сiм не ля­кавсь її. Спер­шу йо­му зда­ва­лось аж страш­но, як вiн про це ду­мав, а те­пер i дар­ма, - звик. I як звик, i не став цього зов­сiм бо­ятись, то­дi на­ва­жив­ся зро­би­ти так, як на­ду­мав.

–  Пiду, дiр­ку в га­ма­зеї про­дов­баю та й на­то­чу!
– ду­має Пет­ро.

Тiльки як про це Гор­пи­нi ска­за­ти? Вiн знав доб­ре, що во­на зро­ду то­го не схо­че, знав, що хоч як її вмов­ляй, а на це не пiд­мо­виш. А що ж йо­го бiльше ро­би­ти? Вiн ба­чив ок­ру­ги се­бе ли­хо, а не мiг то­му ли­хо­вi за­по­бiг­ти. Ба­чив, що й лю­ди не хо­тi­ли йо­му по­мо­чi да­ти. Он ста­рос­та кра­де, а йо­му так не дав! Усю­ди неп­рав­да!… I те­пер йо­му не зда­ва­ло­ся грi­хом ук­рас­ти. А все-та­ки бо­яв­ся ка­за­ти про це Гор­пи­нi, бо по­чу­вав­ся, що й вiн не по прав­дi ро­бить.

А Гор­пи­на ста­ла по­мi­ча­ти, що з Пет­ром ро­биться не­доб­ре щось. Все пох­му­рий та смут­ний хо­дить. Поч­не во­на пи­та­ти­ся, нi­чо­го не ка­же, або: "Та так… Щось го­ло­ва бо­лить". Iно­дi ж гля­не по­ну­ро так на неї та й од­мо­вить: "А з чо­го ж йо­го ве­се­ло­му бу­ти?"

Бачила мо­ло­ди­ця, що не та­кий став Пет­ро, а за­по­бiг­ти ли­­хо­вi не зна­ла чим, тiльки жу­ри­ла­ся ще дуж­че.

А тим ча­сом хлi­ба вже не бу­ло, кар­топ­лю всю поїли, за­то­го вже зов­сiм нi­чо­го їсти бу­де. До батька не до­ве­лось Гор­пи­нi поїха­ти - ко­ня нiх­то не дав, а пiш­ки хi­ба ж лег­ко со­рок верс­тов до Си­ро­ват­ки прой­ти, та ще й з ди­ти­ною. А по­ки­ну­ти до­ма її не мож­на: i так лед­ве жи­ва тiєю крап­лею мо­ло­ка, а як по­ки­ну­ти, то­дi й зов­сiм хтой­зна-що бу­де.

Бачить усе те Пет­ро i зно­ву сам со­бi ка­же: "Вiзьму! Не зди­­ха­ти ж, як со­ба­цi! Хай Гор­пи­на що хо­че ка­же".

Одного ра­зу ле­жить вiн уно­чi з жiн­кою на по­лу, не спиться йо­му, бо дум­ки не да­ють. Та й ду­має вiн: "А що, як Гор­пи­­нi за­раз ска­жу?"

Але не ска­зав, тiльки ще дуж­че по­чав з од­но­го бо­ку на дру­­гий пе­ре­вер­та­ти­ся.

–  Чого ти, Пет­ре?

–  Нiчого, - ка­же.

Стала вже дрi­ма­ти Гор­пи­на, ко­ли чує, кли­че Пет­ро:

–  Горпино!