Шрифт:
– Га?
– Знаєш що…
– Ну?
Став Петро, знову боїться казати.
– Та я нiчого… Я хотiв спитати, чи є у нас вода в хатi? Пити хочу.
– Та в дiжцi ж…
Устав Петро, наче воду пiшов пити, а в самого думка: "Сказати? Та вже ж од неї не сховаєшся - чи тепер, чи тодi, а казати доведеться".
Прийшов, знову лiг бiля жiнки, вкрився.
– Горпино, що ж далi робитимем?
Нiчого не каже молодиця: вона вже всi думки передумала, та нiчого не вигадала. Тодi Петро почав, заникуючись:
– А я… я… Знаєш, що я думаю?
– Що?
Та й знову Петро зупинивсь, далi вiдразу заговорив швидко, неначе поспiшається:
– Не здихати ж iз голоду!… Їм нiчого - он i староста: сам грошi громадськi краде, а нам хлiба шматка не дає. Хiба ж нема й нашого там? Хай! Панькатися з їми, чи що? Хiба вони розумiють? Узяти та наточити з гамазеї!…
– Бог з тобою, Петре! Що ти кажеш? Аж розсердився Петро:
– А що ж, iз голоду, - каже, - вмирати?
– Грiх, Петре! На те божа воля!… Бог так дав… А чужого не руш!
– Грiх! А з голоду вмирати - як? Хiба я своєю волею йду?
– Дак Що, Петре, - перетерпiти треба… Не ходи!…
Страшно вiдразу стало Горпинi. Пригорнула вона чоловiка.
– Петре, годi! Бог поможе… Пiдеш сам до батька, вони дадуть… А те
покинь, зовсiм покинь! Грiх!
То вагався хоч трохи Петро, а тепер, як стала Горпина вмовляти, знову пiднялась у його на людей злiсть, так i клекоче у грудях.
– Пiду, говорить, - не кажи менi нiчого, - пiду!
День поминув, нiч насунула. Дiждався Петро пiвночi, одягся, узяв з собою три мiшки й свердел та й пiшов до гамазеїв.
Нiч була темна. Петро перейшов свiй город, вийшов на вигiн. На душi в його якось спокiйно було. Вiн уже раз наважився зробити це дiло i бiльше не думав про те, яке воно. "Пiду та й украду",- думав вiн, i йому не здавалося, що вiн погано робить, бо вiн просто забув про це, неначебто про це й думати не було чого. Спокiйно та смiливо йшов, нiчого не лякаючись.
Ось вигiн кiнчається, щось зачорнiло здалека. "Гамазеї", - подумав Петро.
– "У сторожа гамазинника вже не свiтиться, - будуть повнi три мiшки".
Легкою ходою пiшов далi. Уже недалеко! Тiльки, що це? Голосно, дзвiнко вiдгукнувсь у повiтрi крик. Мабуть, сич. Знову кричить, "нявка" - нi, це сова. I вiдразу страшно Петровi стало. Щось перехопило дух, серце застукало в грудях. Вiн зупинився, став прислухатись. За спиною аж морозом сипнуло.
– Пiймають, пiймають! Злодiй!…
I знов одразу, наче снiгом обсипало. То смiливий був i спокiйний, а тепер усе те зникло. Вiн увесь тремтiв.
– Йти, чи не йти?
– думав вiн.
– А як пiймають?
Вiн знову почав прислухатися. Але навкруги всюди було так тихо, що вiн мiг чути, як у його в грудях колотилося серце.
– Може, вернутися?… А завтра знову будемо без хлiба!… Нi вже - пiду!
I вiн тихо-тихо почав прокрадатися до гамазеїв; пiдiйшов до їх, ще раз озирнувсь округи. В темрявi нiчого не видко. Тодi полiз пiд будiвлю.
Щороку зсипавши зерно у засiки, знав, з якого вони боку. Обережно пiдлiз вiн до того мiсця, лiг на спину. Тодi наставив свердло, почав вертiти.
Сухе дерево трохи затрiщало. Петро зупинивсь, прислухаючись. Далi знов почав робити. Свердло глибше та глибше влазило в дерево - незабаром i дiрка буде. Петро з усiєї сили натиснув на свердло, лежачи на спинi.
– Агов! Семене! Е, стонадцять кiп!…
Петро здригнувсь. Хто це? Сторож? Серце колихнулось у грудях, а далi немов застигло - Петро слухав. Холодний пiт виступив у його на лобi. Вiн так i закам'янiв, пiднявши руки вгору до свердла. Знову чути:
– Семене! Семене!… А, щоб тобi! Ну, я й сам, хiба менi що? Не вмiю заспiвати?… Стонадцять!… Гей!…
Ой там за байраком Танцювала риба з раком…П'яну пiсню чути було бiля самої гамазеї. I як хтось iде, чути.
Та гей:
танцювала риба з раком, А цибуля…– Тю на твого батька!… Чого сюди? Нi, я сюди не хочу, додому пiду!