з Арсеном Річинським, головним лікарем місцевої

лікарні, в особі якого знайшов однодумця і близького

друга. Обидва стали поборниками відродження автокефалії

та українізації церковної відправи.

У тому ж 1922 році розпочинається композиторська діяльність

Тележинського: спочатку він створює Літургію, згодом у

Станіславі у видавництві «Ліра» вийшла його «Збірка пісень

і забав для дітей». З 1927 року розгортається критично-публіцистична

діяльність Тележинського. Починаючи з першої

своєї статті, яка була присвячена 100-літньому ювілею з дня

Іван КОРСАК154

виходу збірки українських народних пісень М. Максимовича,

Тележинський цілеспрямовано вивчав історію, теорію,

естетику та практику побутування українського музичного

фольклору і став одним із провідних вітчизняних фахівців з

цієї проблеми.

Довгі роки композитор, як публіцист, співпрацював з газетою

«Українська нива», що виходила українською мовою

спочатку у Варшаві, пізніше в Луцьку. Так, 1928 року в газеті

було надруковано два біографічні нариси Тележинського

– про К. Стеценка та М. Леонтовича.

Композитор часто виступав з лекціями та вступними

промовами у концертах за участю свого хору. 1929 року після

серії концертів хору в Луцьку, Тележинський прийняв пропозицію

зайняти посаду регента хору місцевого Чеснохресного

братства. В 1930 році Тележинського призначили інспектором

українських народних хорів при Шкільній кураторії. Не покидає

він і своєї політичної діяльності – так, 1931 року Тележинський

був обраний послом до Сейму, де разом з журналістом

П. Певним, головним редактором «Української ниви»,

вони започаткували нову політичну організацію «Волинське

Українське об’єднання». Тележинський став його генеральним

секретарем.

У 30-ті роки з’являється багато творів композитора: 4

десятки хорових обробок, збірник зі 160 українських народних

пісень, солоспіви, серед яких цикл «Айстри» на слова

О. Олеся, дитяча опера «Дід Мороз», «Вечірня та ранішня

відправи». Музика Тележинського позначена благородними

рисами його особистості. Її вирізняють поетичність, емоційність,

глибина.

Митрополит Євлогій (Георгієвський)

(1882–1946)

Закінчив Тульську духовну семінарію і Московську духовну

академію. З 1897 року – ректор Хомської семінарії, з 1912го

– архієпископ, обирався в Думу. Архієпископ Волинський

і Житомирський з травня 1914-го. Затято боровся проти

незалежності Української церкви. В еміграції восени 1920

року. Вище церковне управління під керівництвом Антонія

155

Храповицького призначає владику Євлогія керівником всіх

західноєвропейських російських підрозділів церкви. В 1927му

відмовився коритися митрополитові Антонію, розколовши

еміграцію на «карловчан і «євлогіан». В 1931 році взагалі перейшов

під юрисдикцію Константинопольського патріарха.

Заборонений у священослужінні митрополитом РПЦ

Сергієм.

Помер у Парижі.

Вартою уваги буде публікація Людмили Кафри «Еврейское

вино для русской церкви» (www.jcrelations.net/ru):

СВЯТЫЕ ЧЕРНОСОТЕНЦЫ

«Русская православная церковь во многом несет ответственность

за погромы в России, на Украине и в Молдавии.

Церковь не только не осудила погромы во время революции

1905 г. и во время гражданской войны, но многие еврейские

погромы поощрялись священниками. Громить и убивать евреев

шли с крестным ходом, неся иконы и хоругви. Многие

православные иерархи были среди основателей и духовных

отцов антисемитской Черной Сотни. Парижский митрополит

Евлогий (в миру Василий Семенович Георгиевский) был

депутатом 2-й и 3-й Государственной думы, где представлял