Вона раптом описала правою рукою коло над головою, потм вказвним пальцем ц ж руки показавши на сво вухо, пдтвердила ц сво жести красномовним виразом обличчя, з чого Сергй врешт таки зрозумв натяк на те, що хня розмова в альтанц можливо прослуховуться - на що вн ствердно кивнув головою двчин у вдповдь.

Вона ж, у свою чергу, тихенько встала, вийшла з альтанки й, поманивши рукою Сергя йти слдом, пшла сама якомога обережнше в глиб саду. Пройшовши так доглянутими стежками саду деклька десяткв метрв, вони зупинились, ра пдйшла до одного з дерев обперлась об нього спиною, повернувшись обличчям до Сергя, який пдйшов став перед нею. постать, загорнута в теплий халат, поцяткований строкатими химерними взерунками, нби злилася з казковою грою свтла тн, а обличчя, вирзьблене мсячним сяйвом боротьбою над з вдчам, було нби породженням краси оснньо ноч, велично краси вдходу в небуття.

– Н, я прекрасно розумю дику навнсть мо миттво слабкост, - в очах знову замлола грка роня глузування вже над самою собою, - я прекрасно розумю, що ти цлком моврно, як бльшсть звичайних людей, можеш просто нстинктивно вдавати з себе праведника, аби лиш виглядати так, як цього вимагають примарн деали морал. А й така можливсть, що ти, будучи людиною мого дядька, який запросив тебе, цлком свдомо вдаш з себе зразкового християнина, щоб тим певнше втертися до мене в довру. Можливо...

– ро, - перебив Сергй, який з усього цього зрозумв лише те, що в серц ц молодо красиво двчини вдбуваться якась пекельна боротьба мж надю вдчам, - чесно кажучи, я зараз з твох слв мало що зрозумв, а зрозумв бльше через тво оч, що тоб дйсно зараз дуже, дуже не легко. я готовий всм, всм, чим тльки я в змоз, допомогти тоб, тльки б знати чим я можу допомогти.

– Добре, добре, - якось машинально, нби тим часом зважуючись на щось, промовила ра.
– Я повнстю даю соб звт у тому, що все це може бути лише оманою. Бльше за те, мй життвий досвд просто примушу мене думати, що все це тльки й може бути оманою. Але... Але розумш, - вона знову довгим прискпливим поглядом подивилася Сергв в оч.
– Я давно вже, не пам"ятаю вже з яких пр, можливо навть ще нколи не бачила таких очей, як у тебе, Сергю. Таких прозорих, чистих, чесних, таких глибоких проникливих очей. Хоча, можливо, винне в цьому лише мсячне сяйво, в якому я бачу тво оч, - все ж не втрималась вона вд жарту.
– От бачиш, я й тут знову з"хала на роню. Такий от у мене життвий досвд. Я в усьому звикла бачити подвйне дно, завжди звикла шукати пдтекст, виявляти обман. Я звикла до цього, адже таке в мене завжди було й оточення: оч з подвйним дном, слова з пдтекстом, оманливий голос - такими були завжди оточуюч мене люди. А от ти, ти - це щось зовсм нше, тво оч, тво слова, твй голос - це щось нове, невдоме, щось зовсм нше. Тоб хочеться врити. Тоб хочеться вдкрити душу. Не знаю, може це тльки ефект першого знайомства, через який ми готов вдкрити свою душу першому-лпшому випадковому тимчасовому супутнику. Н, - ршуче заперечила вона, нби намагаючись переконати себе саму, - ти - це зовсм нше. А втм. Втм, хай там що, а мен й справд таки нчого втрачати, та й подлитися свом болем мен все одно бльше н з ким, - подивилась вона Сергв в оч.
– Та й часу в мене залишилось зовсм обмаль. Можна сказати, часу в мене зовсм не залишилось. Так що ти - це, можливо, моя остання надя залишити на цьому свт хоч якусь всточку, хоч якесь пояснення того, що з мною невдовз станеться...

– Ти говориш загадками, ро. Причому, загадками якимись не дуже веселими. Вдверто кажучи, моторошними загадками говориш.

– Що ж, геть вс загадки. Нехай не буде мсця жоднй загадц на цьому свт, - тоном людини, що спалила за собою вс мости, промовила рина.
– Ти цкавився мом тепершнм станом. Що ж, на все своя причина. Дивися в корнь, як казав один розумник. А корнь всх мох турбот поляга в тому, що два тижн - це максимум, це межа, це лмт мого снування на цьому свт. Н, два тижн - це, звичайно, крайня, деальна межа, насправд ж, мен, ясна рч, нхто не дозволить досягти ц меж, пду я звдси, ясна рч, ранше. Можливо, навть завтра. А може, й сьогодн, псля нашо весело вечер, за якою я, цлком можливо, з"ла, або ж випила якусь гидоту, яка вже вдправля мене на той свт. Що, мабуть, думаш, маш справу з хворою на параною?
– звернулася вона до Сергя, в погляд якого побачила здивовано недоврливий вираз.
– На жаль, це не так. На жаль, це не хвора уява шизофреника, а справжня грка дйснсть. Рч у тм, що рвно через два тижн я стаю повнолтньою, тобто я стаю зовсм повносправною спадкомицею всього, всього нажитого мом батьком, але не цим, так званим, чи то батьком, чи то дядьком, а мом справжнм батьком... Добре, - пдняла вона руку, побачивши на обличч Сергя вираз нерозумння, - добре. Бачу, що треба почати з початку. З самого початку, щоб для тебе все стало зрозумлим. Рч у тм, що все те, чим зараз волод мй дядько, Семен Павлович, насправд свого часу нажите й зароблене його рдним братом ваном Павловичем, от цей самий брат Семена Павловича ван Павлович якраз мом справжнм батьком. Точнше не , а був, оскльки мого батька вже нема в живих. Вн помер. Тобто, помер - це не зовсм правильно сказано, - вона прискпливо, нби перевряючи щось, подивилась Сергв в обличчя.
– Його вбили. Його вбив його диний брат. Так, так, той самий, тобто цей самий Семен Павлович, мй дядько, який зараз назива себе мом батьком, в його батьквськ почуття до мене вс врять, адже свох дтей у нього нема, як нема й дружини, вн так пклуться про мене, так гладить мене по голвц, так подарунки мен купу, з таким птетом береже пам"ять про свого старшого брата, а мого батька, вана - ще б пак, адже псля смерт брата вн став мом опкуном , вдповдно, фактичним власником всього того величезного багатства, яке було нажите тяжкою працею мого батька. Але ж термн його опкунства ма скнчитися в момент досягнення мною повнолття. А повнолтньою я стану рвно через два тижн. А розлучатися з тими величезними статками, як повинн стати невдовз мою власнстю, мй дядечко, звсна рч, не хоче. не хоче настльки, що вже приготувався розлучитися з мною, причому розлучитися назавжди. Вн уб" й мене, як убив свого часу мого батька. станеться це, звсна рч, до того моменту, як я досягну юридичного повнолття, аби не спокушати долю можливстю того, що я, ставши юридично спроможною, викину якийсь коник позбавлю назавжди мого рдного дядечка можливост втшатися тими, майже казковими, можливостями, якими вн втшаться зараз завдяки величезним статкам. Я думаю, що я зараз все пояснила досить дохдливо?
– з деяким сумнвом спитала вона.

– А твоя мати?
– питанням на питання вдповв Сергй, який псля того, що почув, ще не зовсм був готовий поврити в почуте, адже все це було таким незвичним, таким неймоврним для нього.

– Серце, - повльно тихо вдповла двчина.
– В матер були дуже поган справи з серцем, вона померла вд хвороби десь за два роки до того, як не стало батька. Сирота, - з домшкою гркого кепкування над самою собою додала вона.
– Але сирота, як сам розумш, не така вже й бдна. Хоча, в мому випадку краще було б бути сиротою бдною. В усякому раз, так було б безпечнше, - останн слова ра промовляла вже з долею т безрадсно задуми, яка знову повертала до грко реальност життя.

останн слова, нби важкий камнь потягли розмову в глибину важко тужно мовчанки, пд час яко Сергй все сильнше й сильнше переймався моторошнстю безвиход й болю, серед якого опинилося це молоде, прекрасне, таке тендтне, таке плекане й пещене створння.

– В мене син, - зненацька, нби розпанахавши незрушне тло тиш раптовим помахом незримого сталевого клинка неймоврно правди, рзко, майже окриком, промовила рина поринула допитливим незрушним поглядом у здивован оч свого поврника.

– Тобто...
– тльки й змг вичавити з себе ошелешений неочкуваними словами Сергй.

– Тобто, все було майже за Шекспром, щоправда я була дещо старшою за Джультту, а вн був дещо старшим вд Ромео. Наше кохання було безмежним, ми мряли бути все життя разом. Я мряла народити вд Славка дитину. Славко - це мй Ромео. Колишнй, - додала вона грко обличчя пересмикнуло пориванням до плачу, з яким вона все ж таки упоралася.
– Коли ж мй дядько, вн же мй опкун, дзнався, що я вагтна, вн запропонував мен вбити мою дитину - вн хотв, щоб я зробила аборт, - обличчя знову пересмикнуло, на цей раз вже конвульсю гнву.
– Я на вдрз вдмовилася. На що мй названий таточко вдповв, що нема проблем, що йому не потрбна моя згода, вн запросто зробить це з мною й без мо згоди, насильно. Але потм вн передумав. Я думаю, вн виршив, що зовсм не завадило б мати при соб про всяк випадок ще й онука, який би мг стати в руках мого дядечка свордним заручником, який гарантував би мою правильну поведнку допоки я жива, а в раз мо загибел став би мом спадкомцем, над яким дядечко мг би знову взяти опкунство. В усякому раз, я впевнена, що якраз так резони зупинили мого нового татуся в його намр насильно позбавити мене мо дитини, хоча, звсна рч, мен вн пояснив сво ршення зовсм ншими своми намрами - вн, бачите, якнайблагородншим чином не хоче мене так сильно засмучувати й позбавляти можливост стати матр"ю т. д. т. п.
– манрно, з рончним виразом на обличч, змахнула вона рукою.

– А чому ти так виршила, що вн сказав тоб неправду, - вже трохи оговтавшись вд такого вражаюче несподваного ззнання рини про дитину, як мг спокйнше спитав Сергй, - може й насправд в його душ затрпотла свята любов до свого майбутнього онука? Може...

– Може, може!
– не давши йому закнчити вигукнула гнвливо, намагаючись пародювати Сергя.
– "Затрпотла", "свята любов"! Ти хоч чуш, що ти говориш? Про кого ти говориш? "Свята любов"! Свята ти простота. Та мй дядечко без розрахунку отримати якусь матеральну, грошову вигоду нколи в житт й кроку не ступить. Та якби й справд в нього був намр ощасливити мене народженням сина, а себе народженням онука, - вже спокйнше продовжила вона, - то для чого б вн тод розлучав мене з сином, а себе з онуком?