Ванда виводить на папері закарлючки.

сольку під ліжко запхала з думкою: нехай хоч ще раз

А ще більше за тим, як розвивається довкола її ні-

спробує посягнути — вб’ю!

жок червоне кімоно, як розсипається по плечах до-

вге чорне волосся, не підібране в зачіску.

Чарівна пані нагадувала чайку: здавалося, ще

* * *

мить — і вона злетить в рожево-золотий світанок.

…Ранок видався рожевим.

Уперше Муся пошкодувала, що немає в неї подруг.

Підсвічені лимонним золотом хмари висіли в пові-

А якби була вона, Муся, здатна на легке жіноче

трі, мов спущені на ниточках. На синіх хвилях гойда-

спілкування, то обрала б для себе саме таку, як ця ма-

лися чорні, мов ієрогліфи, чайки.

лярка, що без усіляких умовностей капці на босу но-

А на верхній палубі стояла чарівна жінка в черво-

гу одягає.

ному кімоно і легких, розшитих бісером капцях на бо-

Тільки так подумала, як насупилась і відвернулась: су ногу.

до Ванди підходив її клятий напарник. Коли Муся до

І саме такий пейзаж — золоте море з чайками —

сніданку виходила, він ще спав, накривши голову ко-

малювала аквареллю на тонкому рисовому папері,

вдрою і підібгавши під себе свої довгі противні ноги.

припасованому до мольберта.

А тепер вийшов, немов кіт на полювання.

— Прегарна картинка… — замріяно прошепотів

Поглянув на сонце, чхнув.

режисер оператору.

Підбирається до художниці котячою ходою.

Ці дві ранні пташки вже стояли на капітанському

Муся презирливо губи скривила — про що може

мостику і зверху знімали, як прокидається пароплав.

з нею розмовляти? Хіба що про погоду…

78

А Олексій дійсно вже стояв за спиною малярки

і милувався легкими розчерками пензлика, а ще

більше — як вітерець з тонкої шийки змійки чорного

волосся здмухує.

— Не золотом багатий небосхил… — пробурмотів

тихо, вглядаючись у намальований пейзаж.

Ванда обернулася, посміхнулась приязно:

— О! Ви вмієте читати ієрогліфи? — і лукаво тиць-

нула пензликом у другий рядок: — А тут що?

Олексій напружився, мов учень на уроці:

— Так… «Не золотом багатий небосхил»… Хвили-

ночку… — і продекламував далі: — «А світлом, що ве-

де за обрій вічності…» Гм… Незле.

— Ви знаєте китайську? — з цікавістю озвалася

Ванда.

— Я люблю китайську поезію, довелося дещо ви-

вчити, — скромно вклонився Олексій.

Ванда простягнула йому руку:

— Ванда Такіхасі.

З вікна салону Муся побачила, як той схилився над

ручкою малярки, і подумала: «Фу!»

Знову відвернулася, розглядаючи гостей.

По салону снували офіціанти, розносячи чайники

і таці зі сніданком.

Половина пасажирів ще спали, але ранні пташки

вже цвірінькали за своїми столами. Цікаво, якби ді-

зналися, що тут відбулося вночі, подумала Муся.

Певно, шматок до горла б не поліз.

Узялася за чайник, налила собі кави в білу порце-

лянову філіжанку, хотіла хліб маслом намастити — за

ніж узялася.

І — о Господи! — ніж такий самий, як в спині Айзе-

на, стирчав — тупуватий, сервірувальний.

80

81

Цікаво…

Олексій теж вбік красуні дивиться, каже нудним го-

Почала ніж розглядати, а її напарник вже тут як тут.

лосом:

У чоло її привселюдно цмокає, сідає навпроти. На

— Піду, горілочки вип’ю…

ніж в її руках іронічно дивиться.

І прожогом — до шинквасу, де Ванда лікер п’є зі

— Не помітив, як ви встали, — каже. — Сподіва-

скляного наперстка — теж неабиякий виклик зран-

юсь, сни гарні бачили?

ку порядному товариству.

— Не ваше діло, — відказує Муся.

— Мартопляс… — тільки і встигла кинути йому

І так енергійно почала хліб мастити, аж крихти по-

вслід Муся.

летіли. Намастила, хотіла вже до рота нести.