Маруся Богуславка
вернуться

Кулиш Пантелеймон Александрович
Шрифт:
XLV
«Чудні у те­бе, па­не бра­те, речі, - Озвавсь до нього спрос­та Пле­те­нецький, - Спитай, чи мно­го ко­заків у Січі; Козацький зви­чай там, а тут - чер­не­чий. Коли б ми не бу­ли такі бу­яни, Давно б у Лаврі в дзво­ни в нас дзво­ни­ли Короткохвості римські обізя­ни, А го­ля­ки такі, як ти, слу­жи­ли І пра­вос­лав­ний мир ан­тих­рис­том ду­ри­ли».
–
XLVI
«Бунт! Зра­да! Ґвалт!
– гук­не тут Обор­ницький, Покинувши хо­ду ти­ху ко­ше­чу І всі свої зви­чаї єзуїтські, - Чернець роз­бу­до­ра­жив кров чер­не­чу.
– Антихристом!.. О, ро­де суєвірний! Невіжества Со­до­ме [99] ока­ян­ний! Kлeвeт пас­куд­них мот­ло­ху невірний! Сліпого бе­зувірства слу­го п'яний! Да сни­дуть на те­бе всі бурі й гур­ри­ка­ни!..»

99

– Содом - у Ветхому Заповіті - одне із двох міст (інше Гоморра), жителі яких були дуже розпусні і за це їх Бог знищив вогнем із неба. Біблія зазначає, що Содом і Гоморра знаходились у долині Сілим, де тепер Солоне море.

ДУМА ТРЕТЯ
І
І справді, навк­ру­ги мов бу­ря за­шуміла, Мов ви­хор-гур­ри­кан в мо­нас­тирі підняв­ся… Якийсь не­пев­ний гук мно­го­го­ло­сий щав­ся… Злякалась братія і мов пот­ве­резіла. Та се був гур­ри­кан ве­се­лості свя­тої: Вітали но­ви­ну ве­ли­ку бла­го­дат­ну, Що з за­по­розької фор­теці ни­зо­вої Принесено чен­цям, мов жерт­ву аро­мат­ну. Святе Ус­пеніє знов чу­до сот­во­ри­ло: Козацьку стар­ши­ну з не­волі сло­бо­ни­ло.
ІІ
Іде п'ять ко­заків, чуп­рин­дирів уса­тих, Блищать од­да­ле­ки в ту­рецьких зла­тог­ла­вах, В кар­ма­зи­нах ряс­них, при пірна­чах-бу­ла­вах, У хут­ря­них шли­ках, пре­пиш­них, пре­ба­га­тих… Покидали шли­ки на зем­лю і бу­ла­ви, До ніг ігу­ме­ну сми­рен­но при­па­да­ють І для ве­ли­кої мо­нас­ти­реві сла­ви Чубами си­ви­ми долівку заміта­ють. Стоять нав­колішках, чен­цям цілу­ють ру­ки І оповіду­ють свої при­го­ди й му­ки.
III
«П'яних нас мов п'яна хур­то­ви­на но­си­ла Та й за­нес­ла бу­ла в те пек­ло бе­сур­менське, У те вла­ди­чест­во без­бож­ницьке ту­рецьке, Котрим ору­дує са­ма пе­кельна си­ла. Сиділи, братія свя­та, ми на при­кові, У смо­роді, в багні, в тісноті мно­го­люд­но, І до­ве­лось та­ке там зна­ти ко­за­кові, Що в Бо­жо­му до­му і ви­мо­ви­ти труд­но. Щодня по од­но­му нас на га­ки во­ди­ли, На Бай­дині га­ки, і страш­но там гу­би­ли.
IV
І, ги­ну­чи ми так, що­ден­но сповіда­лись В своїх пе­рес­ту­пах чес­но­му ота­ман­ню І нуж­ди, го­ло­ду, тяж­ко­му без­та­лан­ню Спасенного кон­ця від Бо­га сподіва­лись. Нас п'яте­ро бу­ло пол­ков­ників ста­рин­них, Таких, що про ди­ва ве­ликі пам'ята­ли, Які, бу­ва­ло, нам ченці на бо­гоміллі З кни­жок своїх свя­тих чи­та­ли й тов­ку­ва­ли. І що мо­лодші там про се­бе не ка­за­ли, Ми знай Ус­пеніє на поміч при­зи­ва­ли.
V
І се… О Гос­по­ди! Чу­дов­на в те­бе си­ла!.. Отверзлись двері в нас ду­бові у хур­дизі… Явилась Прес­вя­та у світо­зарній ризі І сяєвом своїм нам очі посліпи­ла; Попадали ми ниць і чу­ли чу­дот­вор­ний Небесний глас її, мов ян­гольське співаннє, І смо­род, і баг­но, і мрак вер­теп­ний чор­ний - Почезло все, мов сон; і чес­не ота­маннє З при­ковів і кай­дан, мов з сміття, от­ру­си­лось, І, на­че на сте­пу, на морі опи­ни­лось.
VI
Не ска­жем до­ла­ду, як чу­до со­вер­ши­лось: Бо ми всі п'яте­ро без пам'яті ле­жа­ли, Козацьких го­лосів і лиць не впізна­ва­ли: Усе за­по­ми­ном і не­тя­мом ок­ри­лось. Аж чуєм, віте­рець над на­ми по­ди­хає… Поглянемо - кру­гом на морі хви­ля грає… Над мо­рем сон­це, мов бро­вар­на піч, па­лає І хма­ри зо­ло­тить, не­мов по­жар лу­нає; А той страш­ний Стам­бул над синьою во­дою Увесь по­чер­вонів, не­мов об­лив­ся кров'ю.