– Ти чого розкричався? Про це повинні всі знати чи що? – прошипіла крізь зуби я.

– Та ні; просто хлопці казали, що ти дуже неприступна і, що ніколи і нікому не вдасться обійняти тебе.

«Що? Він говорив із хлопцями про мене? То він обійняв мене лише тому, щоб показати, який він крутий? Так? Козел.»

– То ти обійняв мене лише через те, щоб довести всім, що перед тобою і «Міс Неприступність» схилить свою голову?

– Ей, мала, ти чого тут так розкричалась? – збоку пролунав голос Артема.

– Та пішли ви всі! – випалила я та чимдуж вибігла на вулицю.

– Емма! – ззаду почувся голос Антона. – Повернись, будь ласка.

– Відчепись від мене, – відповіла я. ледве стримуючи сльози.

– Я козел, знаю.

«Та невже він сам це зрозумів?»

– Вибач; вибач, будь ласка.

«Я уповільняю свій рух. Чую за спиною, що Фелікс все ближче і ближче наближається до мене. Тепер Антоша розвертає мене до себе і обіймає: не так як минулого разу, невпевнено блукаючи по моєму тілу; ні, цього разу все інакше. Він власно, палко, навіть із декотрим нажимом пригортає мене до себе; починає гладити моє волосся, ледве-ледве торкаючись щік. Не знаю як це буде виглядати зі сторони, проте я просто закриваю очі. Мені приємно, що Фелікс так береже мене. Боже, та хто я взагалі така, щоб переді мною тут вибачатись, благати про щось, козлом себе називати?

Ех, почуваюсь некомфортно, бо відчуваю свою провину у тому, що зараз відбувається.»

– Ти ненавидиш мене? – злякано запитує Антон, продовжуючи гладити моє волосся.

– Ні.

– Сердишся?

– Так.

«Ну, якщо чесно – то зовсім трохи.»

– Повернешся на вечірку? Ну хоча б заради Адама?

– А чи не забагато питань ти задаєш?

Не знаю, що найшло на Фелікса, але в цей момент він підхвачує мене та несе назад до будинку кузена.

– Що ти робиш?

– Повертаю принцесу на бал.

«Як він говорить це так серйозно? Як на мене, це дуже смішна фраза.»

– Може ти спустиш мене на землю?

– Ні.

– Хочеш знову похвастатись перед хлопцями?

«Блін, блін, не треба було цього говорити; він же зараз образиться.»

– Ти не втечеш, якщо я відпустю тебе?

«Ні, я не хочу, щоб ти мене відпускав.»

– Втечу.

– Тоді… – не встигає договорити хлопець, бо я перебиваю його.

– Тоді краще не відпускай.

Коли ми заходимо (а точніше, Фелікс заносить мене до будинку) хлопці відразу випалюють якісь збочення; проте одну фразу я почула цілком точно:

– Може вам кімнатку виділить, щоб ви могли порозважатись? – це були слова Мілена, якому відразу ж відповів Антон:

– Тобі неабияк поталанило, що я не можу вдарити тебе прямо зараз.

– То що ж тобі заважає? Чи бажання затягнути Емму до ліжка перевищує… – не встиг договорити Мілен, як Фелікс обережно поставив мене на землю та почав наближатись до власника фрази. – Ей, чуваче, я ж пожартував, – тільки і встигає вимовити Мілен перед тим як отримати сильний удар у челюсті.

– Ну от навіщо ви оце? – спокійним голосом запитав Адам.

Антошу відразу ж притримують Остап та Даніїл, а Артем намагається привести до тями Мілена.

«Я відчуваю неприємну грудку, що підступила до горла; таке враження, що моя голова зараз вибухне; ноги відмовляються спокійно стояти, а замість цього, неабияк трусяться.»

– Фелікс…

Це останнє, що я встигаю сказати перед тим, як вимикається моя свідомість…

4

Я відкриваю очі і бачу перед собою просто незвичайно милу картину: усі хлопці працюють злагоджено, допомагаючи один одному. Нарешті Даніїл помічає, що я слідкую за їхньою роботою.

– Агов, усі! Здається, наша Емма прийшла до тями.

«Я що вирубилась? Щось я не зовсім пам’ятаю, що було перед тим, як я прокинулась.»

В одну мить хлопці обступили мене з усіх сторін. Усі…окрім Фелікса. Де він? Що з ним сталось?»

– О, прокинулась. Чуєш, мені тут вибачитись перед тобою треба, – говорить Мілен. – А не то оцей твій божевільний…

«Це він про Фелікса?»