– Проходь; зараз я принесу тобі футболку, бо вона просто тільки-но вигладжена.

Взявши свою кофту і повернувшись до Антоші, я побачила, що він вже говорить про щось із моєю мамою.

– Я бачу ви знайшли спільну мову, – посміхнувшись, звернулась я до обох.

– Так, твій Фелікс мало того що красень, так ще й справжній джентльмен. Бережи його, такі на вулиці просто так не валяються.

«Оу, мама змусила хлопця червоніти.»

– Добре, мам. Буду берегти.

– Ну, не буду вам заважати. Бажаю добре порозважатись сьогодні, – сказала мама, вийшовши з кімнати.

– Ось, тримай, – звернулась я до Антоші, протягнувши футболку. – Ти же ж не передумав щодо цього малюнку? –я вказала на яскраве серце.

– Ні, не передумав, – посміхнувся Антон та взяв до рук кофту.

– Можеш піти у ванну кімнату, щоб переодягнутись або, якщо хочеш, я вийду.

– А я обов’язково повинен від тебе переховуватись, щоб переодягнусь?

«Оу, він знову так чарівливо посміхається…»

– Та ні, не обов’язково. Я просто подумала, що ти, ну, засоромишся.

На цих моїх словах, Фелікс вже встиг скинути з себе рубашку та, досі не одягнувши футболки, почав обережно ту рубаху складати.

«Він що спеціально? Знущається з мене, так? Боже, яке в нього накачане тіло. Я зараз почну просто розпливатись у посмішці…»

Лише коли Антоша одягнувся, я змогла нормально дихати та мислити.

– Тепер можемо крокувати на вечірку, – посміхнулась я та направилась у сторону виходу.

– А ти не замерзнеш?

– Ну ти ж мене зігрієш мене, чи не так?

«Ну що я оце таке сказала?»

– Звісно ж.

Коли ми вийшли з приміщення, я зрозуміла, що на вулиці просто неймовірно холодно; мало того, починався невеликий лапатий сніг. Я миттєво змерзла і вже після п’яти хвилин ходьби, сказала:

– Ти був правий, – ледве промовила я, намагаючись не цокотіти зубами.

– Щодо чого?

– Щодо того, що я змерзну.

– Ох, я ж говорив. А ти тут винарядилась.

– Тобі не подобається як я одягнена?

– Не перекручуй мої слова. Ні, мені подобається як ти одягнена, дуже подобається… але ж не на таку погоду.

«Йому подобається як я одягнена. Він турбується про мене. Та ну блін, як же він мене сприймає: як сестру чи як дівчину?»

– Йди сюди, – наказовим тоном промовив Антон.

– Бити будеш?

– Подивимось на твою поведінку, – відповів хлопець, підійшовши, а потім… обнявши мене?

«Так, він обіймає мене. Блін, куди дівати руки? Куди дивитись? Що сказати?»

– Можеш заховати руки до карманів моєї куртки: там тепло.

– Дякую, – пробурмотала я через те, що була тісно прижата до Фелікса.

«Навіть крізь своє пальто, і відчуваю, що руки Антоші не лежать спокійно на моїй спині, а блукають по ній. Це не зовсім зрозуміло, проте мені подобається.

Боже, що я ламаюсь? Мені це все просто безмежно подобається! Хочеться прижатись ще ближче, щоб повністю пропитатись запахом цього хлопця.

Я піднімаю своє лице, дивлячись на Фелікса, і бачу, що він також направив свій погляд на мене. Який же він гарний; і так хочеться відчути смак його вуст. Оу, все, треба відходити від нього, бо я зараз зовсім втрачу здоровий глузд.»

Я витягнула свої долоні з його карманів і сказала щось типу того, що ми можемо запізнитись. Антон лише мовчки прибрав свої руки з моєї спини, проте відразу ж узяв мою долонь. В кінці кінців, ми крокували весь шлях до будинку Адама, переплівши наші руки.

При вході до приміщення вже стояв мій кузен, який чекав доки зберуться всі хлопці.

– Ви прямо найпунктуальніші, заходьте, – посміхнувся мій братець. – Верхній одяг можна повісити тут… А ось і всі інші; давайте вже заходьте швидше.

– Бачиш, Емма. А ти говорила, що ми запізнимось.

– Я таке говорила?

– Ну так. Не пам’ятаєш? Ну коли ми з тобою обнімались, стоячи на холоді.

«Ну і чому він так голосно про це все говорить?»