Шрифт:
XI
«Як посадили, брате, в сонну воду Сю справді тінь живої ще людини, Вона пробовкнула щось про пригоду, Про втрату бідолашної дитини; Та сон-вода все горе потушила, Тепер старенька любо спочиває. У довгім сні воскресне жизні сила, Прокинеться від сну аж над Дунаєм: Тоді про все життє в гіркої розпитаєм».- XII
«Мій сон мені, сеструню, не доснився… Я кинувсь братнє видмо обіймати, Дивлюсь - чавуш до мене нахилився Від беклербека посланець крилатий: «Хвала Аллахові! На Чорнім морі, Коло Кілії [47] славної, джавурів Побито, і Редшид-баша в Босфорі До падишахових блискучих мурів Галерами пригнав з човнами гайдабурів». 47
– Кілія - місто на лівому березі Кілійського гирла Дунаю (тепер Одеської області). Відоме з XIV ст. У другій половині XVI - на початку XVII ст. козаки здійснили ряд походів на Кілію. Найбільш значними з них керували С. Наливайко і Г. Лобода в 1594-1595 pp. Кіліімське поле згадується в багатьох народних думах (див., наприклад, «Думу про козака Голоту»).
ХІІІ
Заїро, спогадай тепер про Бушу [48] Про договор святий і ляцьку зраду… Я на Цоцорі голову Зулушу Відтяв моїм мечем за їх неправду. Редшид же повтинав тепер їм руки, Що Лехистан зрадливий боронили. О, завдамо ж лихим невірам муки, Покрушимо одним походом сили, Що правовірну кров із року в рік точили. 48
– Буша - місто-фортеця Брацлавського полку (тепер - село Ямпільського району на Вінниччині). В 1617 р. коронний гетьман С. Жолкевський зобов'язувався не допускати козацьких походів у Туреччину, але не зміг цього виконати.
XIV
Зовуть мене Османовим пророком… Так, сам пророк на те мене поставив, Щоб гидував перелюбним пороком І учня на святий закон наставив. І дасть йому Аллах орлові крила, Щоб знявся він над усіма царями, Щоб ідольство борола наша сила, Щоб Міч Кривавий мстивсь над ворогами І перед ним тремтів козак і лях-невіра! XV
Кобзарю! Задзвони в гучнії струни, Щоб і громи тебе не заглушали… Нехай покинуть мовчазнії труни Всі, що з Мечем Кривавим воювали, І славою святою засіяють, Мов над степами путеводні зорі, І духа нам під хмари підіймають, Як гуррикан страшний тифона в морі, І трепетом серця недовіркам сповняють! XVI
Гей, підведіть до мене бойового! Повчу я молодих орлят літання… Не вдержу в грудях серця огняного, Не вдержу в серці полом'я-палання!» І на баскому скоком опинився, Такий же, як і кінь, палкий, зиркатий. Заржавши, огир над землею звився, Огонь жерущий, аквілон крилатий, - І блискавкам його в степу не перегнати. XVII
Заграли в труби, загули в тимпани, Кобзар потужним голосом залився, І струни ніби громом рокотали: То пінявий Босфор у скелі бився, Душа в старих мов крила розпускала, За Кантемиром по полю носилась. Велично навкруги Заїра позирала, Її обличчє сяєвом окрилось, І сльози капали, і серце веселилось. ДУМА ЧЕТВЕРТА
Невмируща іскра жизні Жевріє помалу В тілі, що тяжким досталось Мукам на поталу. По переказу, з давнезних Аравійських давен [49] Ліками рід Кантемирів Широко був славен. З купелю саджали в купіль, Як малу дитину, Полумертву, невладущу, Нетямну людину. І помалу, поволеньки Стала володати І руками, і ногами Безталанна мати. І вернувсь до неї розум, Скрушений бідою, І мов зо сну розмовляла Голосно з собою: «Се вже на тому я світі, Та ні рай, ні пекло… Мов у пеклі, темнувато; Мов у раї, тепло. Тепло й тихо, тільки чути Щось у кобзу грає І до струн живих неначе Голос промовляє. Се, мабуть, тайник-печера, Що йде під землею, Де сховались наші предки, Та й живуть сім'єю. Надо мною склеп неначе… Звідки ж вітер дише І стіною земляною, Мов рядном, колише? Коло мене щось мов ходить… Чи тінь, чи людина? Може, се моя Маруся, Кругла сиротина? Може, вмерла, як і мати, Від журби тяжкої. І впросилась доглядати Неньки неживої. Бо не чути, як ступає По землі се видмо, І його людське обличчє Ледве-ледве видно. Ні печалі, ні зітхання… Бачу, се ж бо й правда: Бо немов і я журюся, Немов трохи й рада».– «Рада, нене, що вернулась Божа іскра в тіло. Над тобою совершилось Благодатне діло».
– Сі слова промовив стиха Дуже дивний голос… В бідолашної бабусі Зів'яв білий волос. «Чи се й ти вже під землею, Синку мій, королю, Що один дух був з моєю Бідною дочкою?» - «Ні, паньматко, - відказав їй, - Ще ти між живими, Хоч тобі людьми чужими, Може, ще й страшними. Відчепи, Заїро, полу, Хай засяє сонце, І до нас, як Боже око, Зазирне в віконце». І розлився по намету Світ благословенний, Що ціну йому зложити Тільки в ямі темній. Килимами вся долівка Вислана багато, І блищить ординська хата, Мов царська палата. Пишна зброя, кубки, таці, Намиста сіяють; Сутозолоті жупани З сонцем в жмурки грають. Да не дивиться небога, Чим орда пишалась, Через що за Сян дорога Золотою звалась. [50] І знялась на лікоть з ложа На м'якій долівці, І вліпила в Кантемира Злякані зірниці. «Які Левко?
– насилу шепче, - Обріс бородою?.. Обвив голову габою?.. Знається з ордою?» - «Ой, Заїро! Не гаразд ми, Не гаразд вчинили, Що яркого світу сонця Зразу напустили».
– «Не втікай же бо, Левусю! Дай хоч подивлюся… Може, знаєш, де шукати… Де моя Маруся». І за полу Кантемира Безталанна ловить, І тремтить, і за дрібними Слова не промовить. «Що тобі здалось, голубко? З нами чиста сила! Не лякайсь-бо, сіра утко, Гоголице біла!
– До старенької Заїра Стиха промовляє Голоском лагідним, любим, Мов сопілка грає.
– Се мій муж, мій рай цвітущий, Радощі й утіхи: На войні він лев жерущий, Дома - голуб тихий».
– «Як! Левко твій муж? Чи справді? І протерла очі, Чи се вдень їй увижалось, Чи посеред ночі?
– Ти ж до неї залицявся, Орле мій, королю! І покинув? І спізнався?.. І живеш з ордою?» - «Паньматусю!» - «Ні, Заїро, Сон мій був пророчий… Дивні речі, невимовні Бачать людські очі».
– «Нене! Говори порядно, Хто ти, і кого ти Звеш Левком так недоладно, Тремтячи з турботи? Він кохавсь, як ти мовляла, Десь там із дочкою, І якась пригода сталась З ними і з тобою?..» - «Дак се не Левко? Се мрія? Ні! Його се голос: То гримить, то наче віє Вітерець між колос… Він гримів про воюваннє, Віяв про коханнє, Про щасливе пануваннє І розкошуваннє. Серед хвиль морських ревучих, Галасу та крику Чуло голос той все військо, Мов трубу велику. І за те старшим обрали Над всіми човнами, Над старими старшинами, Над отаманами. І, як сокіл в чистім полі Голуби ганяє, Так він на турецькі в морі Судна налітає. Налітає - турка боре, Здобич здобуває І про наше люте горе, Про біду не знає». Сумно Кантемир споглянув: «Так, се він, Заїро! Тепер всю пригоду знаю Вашу, бідна віро… Ти Марусі Богуславки, Мабуть, мати рідна?..» Затремтіла, се почувши, Мов листочок, бідна. «Не питай, звідкіль се знаю, А скажи, де взявся Сей козак, і де жив, поки З вами запізнався?» - «Де його зродила мати, В нас про се не знають, А що батько був завзятий, Добре пам'ятають. Був татарського він роду, Кочубеєм звався; Та невірного народу Здавна відцурався. І водив козацтво наше Під орду в улуси, І в крові купавсь, мовляли, По самії вуси. І з'охотивсь він під старість Богу роботати, У чернечій рясі душу Від гріхів спасати. А із Січі вислав сина На свою господу, І вподобався він дуже Нашому народу, Бо навчив його човнами По морю гуляти, Вразькі судна пліндрувати, Слави здобувати…» - «Так, се він! Бо Кочубеєм Звав чавуш гетьмана, Що Редшид його човнами Звеселив Османа». І Кривавий Міч обличчєм В землю похилився І, до килима припавши, Тяжко зажурився. «Нене!
– каже.
– Знаю певно, Де твоя Маруся, Та що плакать будеш ревно, Виректи боюся. А побачити побачиш: Ось тобі порука - Моя жінка, люба любка, Тихая голубка».
– «Справді я її побачу?» - «Так, як Бог на небі, І живе вона не в пеклі, Не в страшнім Еребі». Повалилась йому в ноги Мучениця мати І, солодкими облившись, Стала промовляти: «Чоловіче! Чи ти турчин, Чи хто ти, не знаю… До твоїх ніг руки хирні Ревно простягаю. Дай, обнявши, поцілую Добрі, любі ноги, Що приймають странню неміч У свої пороги!» - «Не мені, матусю, дякуй, Богові святому, Що привів тебе в нещасті До тихого дому».
– «Що за ніжне в тебе слово! Якої ж ти віри? Хіба ж так, як ми, говорять І турки невіри?» - «В мене мати, люба нене, Була християнка, Із Гусятина, [51] з Підгір'я, Бранка-полонянка. Над колискою моєю, Так, як ви, співала, І по-вашому про Бога З хлопцем розмовляла. А пророк наш побратався З розп'ятим Пророком, Як огнем святим займався Над усім Востоком. Він Маріїного Сина Мав за путеводню [52] Ясну зорю, як спускався У гріхів безодню. А цуравсь тих душ мерзенних, Що з його науки, 3 його правди наробили Всім народам муки, Передвічного сім'єю, Родом наділили І лукавством та брехнею Небеса затьмили… І моя Заїра - бранка, І її на крила Наша буря-негаданка З-над Сули вхопила. І як Бог сестру Адаму [53] Виліпив із глини, Мені з неї тато-мама Подругу зробили. Освітили її розум Чистим словом правди - У нещасті до відради, В щасті до поради. І твоя дочка, вповаю, Зрозуміє Бога, І високого достойна Зробиться порога».
– «Вона Бога розуміє, - Прорекла старенька, - Бо молитись, було, вміє В мене ще й маленька. Знає змалку рушниками Божники вкривати І пахущими квітками Всі боги квітчати».
– «Всі боги? Мовчи, бабусю, Про боги між нами; Бо єдин той, хто вкриває Землю небесами».
– «Ні, добродію, мовчати Не в силах про віру, Хоч би й шию мені класти Кату під сокиру».
– «Так!
– понуро усміхнувся Кантемир.
– Сокира Не страшна - хто не здобувся Більш як на кумира. Слухай, бабо. Русь я знаю Не десяток років… Де спіткаю, всіх стинаю Ваших лжепророків. І тебе, попаде, стяв би Зе безбожну душу, Та впиняє мене мати… Милувати мушу. Моя мати так дитину, Як і ти, втеряла, І твоє вона обличчє, І твій погляд мала. Не зневаж її, Заїро, Не гордуй старою: Бо безумство з неї здіймеш Тільки з головою. У тих розум, в сих безумство, Так попи зробили, Що царства ввели в безпутство І передрочили. Та не ся, ще гірша думка Мені серце крушить, Кров самумом і гаркуром Без сушила сушить. Чого брат мені приснився З дивними речами, Як до мене нахилився Вістовець з листами? О Заїро, сестро! Чую, Лихо невимовне, Що та іскра потухає, Що та кров холоне. Іскра Божа, кров пречиста З праведного серця… І погасне, захолоне, З Богом не зіллється. Люба сестро і дружино! Мусимо не кіньми До Стамбула ми летіти, А бистрими крильми».
49
– Тобто з часів далеких, дохристиянських, старозавітних.
50
– Сян (Сан) - ріка в Польщі на її кордоні з Україною, права притока Вісли. П. Куліш виводить цю назву через сутозолоті жупани, в які одягалися ординці, йдучи на Україну та в Польщу.
51
– Гусятин - тепер місто в Тернопільській області на р. Збруч. Відомий з 1559 р.
52
– Відомо, що мусульманство складалося під значним впливом християнства та іудаїзму, а сам Мухаммед часто вживав вирази із християнського вчення. В той же час така подібність пояснюється і спільністю джерел культурних традицій арабів і євреїв.
53
– Йдеться про Єву, дружину Адама, першу жінку і праматір роду людського: «І вчинив Господь Бог, що на Адама спав міцний сон і заснув він. І Він узяв одне із ребер його, і тілом закрив його місце. І перетворив Господь Бог те ребро, що взяв із Адама, на жінку, і привів її до Адама».